Розділ «Протистояння Книга III»

Було дуже холодно.

Пагорби стали темними монолітами. Піщані дюни — зловісними перекинутими колóсами. Навіть колючі стовпи кактусів-саґваро нагадували кістляві пальці мерців, які звинувачують її, показують на неї з мілких могил.

Угорі поволі оберталося космічне колесо неба.

Раптом їй пригадалися слова пісні Боба Ділана — холодні, невтішні: «Загнаний, мов крокодил… у полі кукурудзи…»

А за нею — інша пісня «Іґлз», яка її несподівано злякала: «І я хочу спати з тобою в пустелі цю ніч… де мільйони зірок угорі…»

Раптово вона зрозуміла: він тут.

Зрозуміла ще до того, як він обізвався.

— Надін! — його тихий голос із темряви, яка дедалі густішає. Надзвичайно тихий — і остаточний жах огорнув її, силою подібний до відчуття повернення додому.

— Надін, Надін… як я люблю кохати Надін.

Вона озирнулась — і він був там, вона завжди розуміла, що колись це станеться, усе так просто. Він сидів на капоті старого седана «шевроле» (а щойно він там був? Вона не могла точно сказати, але їй видавалося, що ні), схрестивши ноги, злегка поклавши руки на коліна линялих джинсів. Він дивився на неї і ніжно всміхався. Але в його очах не було ні краплі ніжності. Вони спростовували будь-яку думку, що цей чоловік здатний відчувати ніжність. Вона побачила чорну радість, яка нескінченно танцювала в тих очах, як ноги щойно повішеного — в люку під ешафотом.

— Здрастуй, — мовила вона. — Я тут.

— Так. Нарешті ти тут. Як обіцяно.

Його усмішка стала ширшою, і він простягнув їй руки. Вона взялася за них і відчула, яким жаром він пашить. Він випромінював його, немов цегляна грубка. Його гладенькі, позбавлені ліній руки пройшлися по її руках — і зімкнулися на них міцно, мов наручники.

— О Надін, — прошепотів він і нахилився поцілувати її. Вона ледь розвернула голову, дивлячись на холодний вогонь зірок, і поцілунок потрапив не так у губи, як під підборіддя. Його не обманути. Вона відчула на своїй шкірі насмішкуватий вигин його посмішки.

«Він викликає в мене огиду», — подумала вона.

Але ця огида була тільки лускатою шкіркою на чомусь гіршому — на зачерствілій, довго приховуваній хіті, давньому нариві, який нарешті луснув — і з нього вилилася противна речовина, задавнена перегоріла ніжність. Його руки, які ковзали її спиною, були гарячіші навіть за сонячний опік. Вона наблизилася до нього, і раптом тонке сідло між її ніг здалося їй повнішим, пухкішим, ніжнішим, чутливішим. Шов на брюках почав терти обережно й непристойно — від цього їй хотілося потерти себе, звільнитися від цього пекучого відчуття раз і назавжди.

— Скажи мені одну річ, — мовила Надін.

— Що забажаєш.

— Ти казав: «Як обіцяно». Хто обіцяв мене тобі? Чому мене? І як мені тебе називати? Я навіть цього не знаю. Більшу частину життя я знала про тебе, але я не знаю, як тебе називати.

— Називай мене Річард. То моє справжнє ім’я. Називай мене так.