Розділ «Протистояння Книга III»

——

Через п’ять днів гарної погоди вони прибули до Райфла. Наступного ранку прокинулися під заметіллю, яка дедалі посилювалася. Стю сказав, що її слід перечекати, і вони заночували в місцевому мотелі. Том притримав двері вестибюлю, а Стю заїхав туди просто снігомобілем. Як він сказав Томові, вийшов гарний гараж, хоча міцні гусениці машини добряче пожували ворсистий килим.

——

Сніг ішов три дні. Коли вони прокинулися зранку 10 грудня й відкидали сніг від дверей, було ясно і температура піднялася десь до тридцяти з чимось градусів[215]. Сніг став значно глибший, і повороти й закрути траси I-70 проглядалися важче. Але Стю цього ясного, сонячного дня хвилювало не те, як триматися дороги. Рано ввечері, коли сині тіні почали довшати, Стю спочатку сповільнив, а потім і спинив мотор снігомобіля, підняв голову, всім тілом прислухався.

— Що таке, Стю? Що… — і тут Том теж почув. Ліворуч і попереду почувся тихий гуркіт. Він наростав до гучного, як у потяга-експреса, гудіння — і затих. Знову запала вечірня зимова тиша.

— Стю?.. — з тривогою спитав Том.

— Не хвилюйся, — сказав він і подумав: «Я й сам за нас обох похвилююся».

——

Відлига трималася. 13 грудня вони вже були майже в Шошоні і далі пнулися на дах Скелястих гір — найвищою точкою, до якої їм слід було доїхати, перш ніж розпочати спуск, був перевал Лавленд.

Знову і знову чули вони тихий гуркіт лавин, іноді далеко, іноді так близько, що не лишалося нічого, крім як дивитися вгору, чекати і сподіватися, що отака біла брила смерті не затулить небо. Дванадцятого числа одна зійшла на те місце, де вони були за півгодини до того, накривши слід снігомобіля тоннами утрамбованого снігу. Стю ставало дедалі страшніше, що їх кінець кінцем уб’є вібрація від звуку снігомобіля — незчуються, як накличе лавину, що поховає їх під сорокафутовим шаром снігу. Але тепер їм залишалося тільки просуватися вперед і сподіватися на краще.

Потім знову похолодало, і загроза лавин дещо зменшилася. Знову здійнялася заметіль, затримавши їх на два дні. Потім вони відкопалися з-під снігу і рушили… і вночі завивали вовки. Іноді вони були дуже далеко, іноді — наче просто під наметом, і тоді Коджак, немов на тугій пружині, зривався на рівні ноги й гарчав глибоким, грудним голосом. Але морози тримались, і лавини стали рідшати, хоча вісімнадцятого числа вони ледь не опинилися під однією з них.

22 грудня біля містечка Ейвон Стю вів снігомобіль понад насипом. У якийсь момент вони йшли на рівній швидкості десять миль за годину, гарно й безпечно, здіймаючи хмари снігу. Том щойно показав на якесь село внизу, тихе, немов картинка для «чарівного ліхтаря» з 1980-х років: поміж неторканих снігових хвиль, під якими були дахи, стримів лише білий шпиль церкви. І тут обтічний капот снігомобіля почав хилитися вперед.

— Якого хуя… — тільки і встиг вимовити Стю.

Снігомобіль і далі хилився вперед. Стю здав назад, але було вже пізно. Вони на мить відчули ту особливу невагомість, яка буває, щойно відірвешся від трампліна — і сила тяжіння точно дорівнює силі стрибка. Вони полетіли з машини головою вперед. Стю втратив з очей Тома і Коджака. У ніс набився холодний сніг. Коли він відкрив рота, щоб закричати, то сніг поліз і в горло. За комір. Він падав. Перевертався. Урешті спинився в глибокій сніговій перині.

Він, немов плавець, кинувся до поверхні, видихаючи гарячий вогонь. Сніг обпік йому горло.

— Томе! — гукав він, пробираючись снігом. Як не дивно, звідти йому було дуже добре видно те місце, де вони з’їхали з насипу, викликавши тим невеличку лавину. Задня частина снігомобіля витикалася зі снігу футах у п’ятдесяти вище крутим схилом, нагадуючи помаранчевий буйок. Просто дивно, як його не полишали образи, пов’язані з плаванням… і, до речі, а Том не тоне?

— Томе! Томмі!

Виплигнув Коджак — його наче від носа до хвоста притрусили цукровою пудрою — і погріб снігом до Стю.

— Коджаку! — крикнув Стю. — Шукай Тома! Шукай Тома!

Коджак гавкнув і над силу розвернувся. Погріб до розвороченої снігової гірки і знову гавкнув. Грузнучи, падаючи, наївшись снігу, Стю доліз туди і став ритися в снігу. Схопив рукою в рукавиці Тома за куртку і щосили сіпнув. Зі снігу, відсапуючись, ригаючи, виткнувся Том — й обидва впали на спину в сніг. Том кричав і охав.