Розділ «Протистояння Книга III»

— Моє горло! Воно горить! Ой Боже, Боже мій!..

— Це холод, Томе. Минеться.

— Я задихався…

— Тепер уже все гаразд, Томе. У нас усе буде добре.

Вони лежали на снігу, віддихувалися. Стю обійняв Тома за плечі, але здоровань усе одно тремтів. Десь удалині, спочатку набираючи сили, потім пригасаючи, прокотився холодний гуркіт ще однієї лавини.

——

Решту дня вони витратили, щоб подолати три чверті милі між тим місцем, де впали, й Ейвоном. Питання про те, як урятувати снігомобіль чи щось із запасів, які в ньому лишилися, не стояло: надто вже низько він з’їхав. Певне, він там лишиться щонайменше до весни, а то й назавжди, з огляду на ситуацію.

Коли вони прийшли в містечко, уже півгодини як посутеніло і було занадто холодно й вітряно, щоб робити щось крім того, аби запалити вогонь і знайти хоч трошки теплий нічліг. Тієї ночі їм не снилося нічого — вони забулися в чорноті повного виснаження.

Зранку Стю із Томом зайнялися пошуками всього потрібного для подальшої подорожі. У маленькому Ейвоні це було важче, ніж у Ґранд-Джанкшені. Знову Стю замислився про зимівлю тут — якщо він скаже, що треба зробити саме так, Том не стане сумніватись, і щойно ввечері вони на власні очі побачили, що буває з людьми, які спокушають долю. Але врешті він від цієї думки відмовився. Дитина має народитися десь на початку січня. Стю хотів бути поряд, коли це станеться. Хотів побачити дитину на власні очі і бути певним, що з нею все добре.

У кінці коротенької головної вулиці Ейвона вони знайшли магазин фірми «Джон Дір» і в гаражі за демонстраційною залою знайшли два снігомобілі. Жоден із них не міг дорівнятися до тієї здоровенної машини, яка у Стю з’їхала з траси, але в одного з них були надширокі гусениці з накладками — і він вирішив, що цей підійде. Концентратів вони не знайшли, то мали погодитися на консерви. У другій половині дня лазили по хатах, шукаючи намет, спальники та інше приладдя — ця справа не тішила жодного з них. Жертви епідемії були всюди, вони перетворилися на гротескно розкладені крижані скульптури.

Під кінець дня вони знайшли більшу частину потрібного в одному місці — у великих мебльованих кімнатах просто на головній вулиці. Перед спалахом супергрипу там, напевне, було повно молоді — такої, яка приїжджала в Колорадо займатися тим, про що співав Джон Денвер[216]. Том, власне, знайшов десь під сходами великий пластиковий пакет із дуже потужною версією «Кайфу Скелястих гір».

— Це що таке? Це тютюн, Стю?

Стю всміхнувся.

— Ну, комусь, мабуть, це за тютюн. То дурна трава, Томе. Поклади її де взяв.

Вони ретельно завантажили снігомобіль, окремо спакували консерви, прив’язали спальники й намет. Коли на небо висипали перші зірки, вони вирішили провести ще одну ніч в Ейвоні.

Поволі просуваючись свіжим настом до будинку, де вони замешкали, Стю раптом подумав — і тихо здувався: завтра Святвечір. Просто важко було повірити, що час пролетів так швидко, але доказ — ось він, просто на наручному годиннику. З Ґранд-Джанкшена вони виїхали три тижні тому.

Коли вони майже прийшли, Стю сказав:

— Ви з Коджаком ходіть вперед і розпаліть грубку, а в мене маленька справа.

— А яка, Стю?

— Ну, це сюрприз, — відказав Стю.