Розділ «Протистояння Книга III»

— Хай там як, а коли Сміттєбак цього разу приїхав, ми його повезли в Спрінгс. Він ходив навколо тих «сорокопудів», мукав, гмикав і годин із шість їх встановлював. Уявляєш? Техніків військової авіації, мабуть, дев’яносто років тренують для такого. Але то не на Сміттєбака розраховано. Він йобаний геній.

«Тобто idiot savant[146]. Ясно, звідки в нього такі опіки…»

Ллойд глянув на годинник і сів.

— До речі, про Індіан-Спрінгс, мені туди саме треба. Маю час тільки на ще один душ. Хочеш зі мною?

— Не зараз.

Вона почала вдягатись, і вода зашуміла знову. Поки що їй завжди вдавалось і роздягатись, і вдягатись без його присутності — і так вона збиралася робити й надалі.

Вона причепила фінку до руки й закріпила лезо на пружині. Швидкий рух зап’ястя — і всі десять дюймів[147] будуть у неї в руці.

«Ну, — подумала вона, вдягаючи блузку, — має ж бути в дівчини якась загадка!»

——

Вечорами вона працювала в команді обслуговування ліхтарів. Робота зводилася до перевірки ламп за допомогою простого приладу й заміни їх у разі несправності чи у випадках, якщо їх побили вандали, коли в Лас-Веґасі шаленів супергрип. Працювали вчотирьох, їздили автовишкою від стовпа до стовпа, з вулиці на вулицю.

Увечері Дейна стояла на вишці, знімаючи плексигласовий плафон з ліхтаря, і міркувала, як їй подобаються люди, з якими вона працює, особливо Дженні Енґстрьом — крута і вродлива колишня клубна танцівниця, яка зараз керувала автовишкою. Така дівчина могла б стати найкращою подругою Дейни — і вона просто не розуміла, чому і як Дженні опинилася тут, на боці темного чоловіка. Це питання настільки мучило Дейну, що вона навіть не могла наважитися спитати Дженні про це.

Та й інші були нормальні. Дейна подумала, що у Веґасі відсоток дурнів значно вищий, ніж у Зоні, але ні в кого з рота ікла не стирчать і ніхто при перших променях місяця не перетворюється на кажана. Ці люди також працьовиті — у Зоні на її пам’яті люди так не працювали. У Вільній зоні можна було побачити, як хтось відпочиває в парку за будь-якої години дня, а дехто влаштовував обідню перерву з дванадцятої до другої. Тут такого не бувало. З восьмої ранку до п’ятої вечора працювали абсолютно всі — чи то в Індіан-Спрінгс, чи в робочих командах по місту. І школа теж працювала. У Веґасі було десятків зо два дітей від чотирьох (то був загальний улюбленець Деніел Маккарті, якого всі звали Дінні) до п’ятнадцяти років. У місті знайшли двох професійних учителів, і п’ять днів на тиждень проводилися заняття. Ллойд, який кинув навчання, три роки просидівши в сьомому класі, вельми пишався освітніми можливостями, що відкривалися в місті. Аптеки були відчинені й не охоронялися. Люди весь час туди ходили… але нічого серйознішого за аспірин чи ліки від болю в животі не брали. На заході проблема наркотиків не стояла. Кожен, хто бачив, як скінчив життя Гектор Дроґан, знав, як караються подібні звички. Річів Моффатів тут не було також. Кожен був дружній і тверезий. І мудро було не пити нічого міцнішого за пляшкове пиво.

«Німеччина 1938 року, — подумала Дейна. — Нацисти? Ну так, то були привабливі люди. Дуже спортивні. По нічних клубах не ходять, клуби — для туристів. А що вони роблять? Майструють годинники».

«Чи це справедливе порівняння?» — гадала Дейна, стурбовано думаючи про Дженні Енґстрьом, яка так їй подобалася. Вона не могла точно сказати… але схилялася до думки, що так.

Вона перевірила лампу приладом. Лампа була негожа. Дейна обережно зняла її, поклала на вишку, притримуючи ногами, і взяла останню нову. Добре, уже скоро й робочому дню кінець. Уже…

Дейна глянула вниз — і завмерла.

Люди йшли з автобусної зупинки, поверталися додому з Індіан-Спрінгс. Усі невимушено поглядали вгору — так люди завжди поглядають на того, хто перебуває десь угорі. Синдром безкоштовного цирку.

Оце обличчя, яке подивилося на неї.

Широке, усміхнене, здивоване.

«Господи Ісусе, невже це Том Каллен?»