Розділ «Протистояння Книга III»

Горло Вітні судомно рухалось. Адамове яблуко стрибало, наче його смикали за мотузочку.

— Ми ж були колись американцями! — нарешті крикнув Вітні. — Це не по-американському. Я не те що. Я кажу вам — я просто собі кухар, але я знаю, американці так не поводяться! Вони не слухають якогось катюгу чокнутого в ковбойських чобітках…

Шелесткий, тихий вигук жаху прокотився над юрбою цих нових лас-веґасців. Ларрі з Ральфом здивовано перезирнулися.

— Ось хто він таке! — не змовкав Вітні. Піт котився його лицем, наче сльози, з-під його військової стрижки з пласким верхом. — Вам що, охота дивитися, як цих двох просто на ваших очах розірвуть?! Ви що, думаєте, що отак починається нове життя?! Ви що, думаєте, таке може бути справедливим?! Я ж кажу: вам усю решту життя про це страшні сни снитимуться!

Юрба загомоніла схвально.

— Нам тре це зупинити, — сказав Вітні. — Розумієте? Нам треба подумати, що… що…

— Вітні! — голос, гладенький, як шовк, трохи гучніший за шепіт, але він зміг повністю перекрити слова кухаря, який затнувся. Він озирнувся до Флеґґа, беззвучно ворушачи губами, його очі застигли, як риб’ячі. Тепер піт струмками стікав його обличчям.

— Вітні, тобі слід було помовчати, — голос, хоч і негучний, долинув до кожного вуха. — Я б тебе відпустив… навіщо мені ти?

Вітні ворушив губами, але й далі не міг спромогтися на слово.

— Іди сюди, Вітні.

— Ні! — прошепотів Вітні — і його заперечення не почув ніхто, крім Ллойда, Ральфа, Ларрі і, мабуть, Баррі Дорґана. Ноги Вітні рухалися так, ніби не чули, що він сказав. Його потерті м’які чорні туфлі з шурхотом торкалися трави, він, мов привид, ішов до темного чоловіка.

Натовп роззявив роти й не зводив очей з того видовища.

— Я знаю твої плани, — сказав темний чоловік. — Я знав, що ти зібрався робити, ще до того, як ти почав. І я б дозволив тобі поповзти геть, доки я буду готовий прийняти тебе назад. Може, через рік, може, через десять. Але тепер це все вже в тебе позаду, Вітні. Повір.

Вітні востаннє спромігся на голос, і слова вирвалися з його горла здавленим криком.

— Ти взагалі не людина! Ти — якийсь… якийсь диявол!

Флеґґ виставив вказівний палець лівої руки, так що майже торкнувся підборіддя Вітні Горґана.

— Так, це правда, — тихо промовив він, так що його почули тільки Ллойд і Ларрі Андервуд. — Я такий.

Синя куля вогню, не більша за улюблений пінг-понговий м’ячик Лео, зірвалася з кінчика пальця Флеґґа з тихим озоновим потріскуванням.

Юрба зітхнула — наче пронісся осінній вітер.

Вітні скрикнув, але не поворухнувся. Вогняна куля світилася на його підборідді. Раптом густо запахло паленим м’ясом. Куля пройшлася по його губах, запечатавши їх, замкнувши зойк, що стояв за виряченими очима Вітні. Прокотилася однією щокою, пропаливши, як тавро, довгу, глибоку смугу.