Розділ «Протистояння Книга III»

О десятій годині наступного дня, через двадцять чотири години після того, як вони побачили вдалині перекритий шлях, до Ґлена Бейтмана прийшли Рендалл Флеґґ і Ллойд Генрейд.

Той сидів по-турецьки на підлозі камери. Під нарами Ґлен знайшов вуглинку, і щойно закінчив свій напис на стіні, серед прорізаних у ній зображень чоловічих і жіночих статевих органів, імен, номерів телефонів і непристойних віршиків. Напис був такий: «Я — не гончар, не гончарний круг, а глина в руках гончаря — і цінність форми, наданої мені, хіба ж не рівною мірою залежить і від цінності самої глини, і від круга й умілості Майстра?» Ґлен милувався цим прислів’ям — чи то афоризм? — і раптом температура в порожньому крилі в’язниці неначе впала на десять градусів. Двері в кінці коридору з гуркотом відчинились. У Ґлена раптом пересохло в роті, і вуглина в пальцях розкришилася.

Почувся стукіт підборів, він наближався.

Інші кроки, дрібні й незначні, створювали контрапункт, наздоганяли перші.

«Таки він. Буде видно його лице».

Раптово його артрит посилився. По правді, став нестерпним. Здалося, що наче всі його кістки стали порожнистими й заповнилися битим склом. Але все ж Ґлен озирнувся з цікавістю, на його обличчі розгорнулась очікувальна посмішка, коли чоботи зупинилися перед його камерою.

— Ну ось і ти, — промовив Ґлен. — І ти й не наполовину такий бабай, як я собі уявляв.

По другий бік ґрат стояли двоє. Флеґґ — праворуч від Ґлена. Він був вбраний у джинси і білу шовкову сорочку, яка тепло поблискувала в тьмяному світлі. Він шкірився до Ґлена. За його спиною стояв нижчий чоловік, який зовсім не всміхався. Він мав випнуте підборіддя й очі, що здавалися завеликими для його обличчя. До його шкіри пустельний клімат був немилосердний; вона обгоряла, облазила, потім знов обгоряла. На шиї він мав чорний камінь із червоною цяткою. Вигляд у нього був жирний, смолистий.

— Буду радий познайомити вас із моїм помічником, — зі смішком промовив Флеґґ. — Ллойде Генрейде, це Ґлен Бейтман, соціолог, член Комітету Вільної зони і єдиний нині живий член мозкового центру Вільної зони після смерті Ніка Андроса.

— Дуж’приємно, — процідив Ллойд.

— Як ваш артрит, Ґлене? — поцікавився Флеґґ. Тон у цих словах звучав співчутливий, але в очах поблискувала радість і таємне розуміння, що відбувається насправді.

Ґлен швидко стискав і розтискав кулаки, усміхаючись у відповідь Флеґґові. Ніхто ніколи не дізнається, яких зусиль йому коштувало тримати таку доброзичливу усмішку.

«Цінність самої глини!»

— Добре, — сказав він. — Від сну в приміщенні значно краще, дякую.

Усмішка Флеґґа дещо поблякла. Ґлен на мить уловив у його очах здивування і гнів. Чи страх?

— Я вирішив вас відпустити, — жваво промовив Флеґґ. Знову на його лиці усмішка розгорнулась — осяйна, лисяча. Ллойд тихо ахнув, а Флеґґ розвернувся до нього. — Чи не так, Ллойде?

— Е… правда, — пробелькотів Ллойд. — Таки так.

— Ну то й добре, — невимушено відказав Ґлен. Він відчув, як артрит глибше й глибше врізався в суглоби, сковуючи їх, як лід, розпираючи жаром, як вогонь.

— Вам дадуть невеликий мотоциклик, і ви зможете спокійно поїхати назад.

— Звичайно, без своїх друзів я повернутися не можу.