Розділ «Протистояння Книга III»

— Повторюю: якщо вже треба вам стріляти — стріляйте в нього. Ви ж розумієте — він навіть і не людина взагалі. Колись я другові про нього казав, що це — останній чаклун раціональної думки, містере Генрейде. Це виявилося точніше, ніж я тоді розумів. Але зараз він втрачає свої чари. Вони йдуть від нього, і він це розуміє. І ви це теж розумієте. Стріляйте в нього зараз — і врятуйте нас усіх від Бог зна якої смерті й кровопролиття.

Обличчя Флеґґа стало дуже спокійним.

— Стріляй уже в одного з нас, Ллойде, — сказав він. — Я витяг тебе з в’язниці, врятував від голодної смерті. А ти хочеш повернутися до отаких людей. Дрібних людців, які говорять великими словами.

Ллойд сказав:

— Не обманюйте мене, містере. Усе так, як каже Ренді Флеґґ.

— Але ж він бреше. Ти знаєш, що він бреше.

— Він сказав мені більше правди, ніж будь-хто за все моє смердюче життя, — сказав Ллойд і тричі вистрілив у Ґлена. Ґлена відкинуло назад, він заточився, перевернувся, осів, як ганчір’яна лялька. У напівтемряву полетіли бризки крові. Ґлен упав на нари, підскочив, скотився на підлогу. Він зміг підвестися на одному лікті.

— Ну що ж, містере Генрейде, — прошепотів він. — Ви нічого кращого не придумали.

— Замовкни, тріпло старе! — заволав Ллойд. Знову вистрілив — і обличчя Ґлена Бейтмана зникло. Вистрілив знову — і бездиханне тіло смикнулося. Ллойд вистрілив знову. Він плакав. Сльози котилися його злими, обпаленими сонцем щоками. Він згадував того кролика, про якого забув, залишив гризти власні лапи. Згадав Баца, людей у білому «конні», Розкішного Джорджа. Згадав в’язницю у Фініксі, і щура, і те, як він не міг їсти набивку з матраца. Згадав Треска і те, як нога Треска через якийсь час почала нагадувати обід у «KFC». Він знову натис на гачок, але пістолет тільки безплідно клацнув.

— Гаразд, — тихо сказав Флеґґ. — Добре. Молодець. Молодчина, Ллойде.

Ллойд кинув пістолет на підлогу й відсахнувся від Флеґґа.

— Не торкайся мене! — кричав він. — Я це не для тебе робив!

— Для мене, — ніжно промовив Флеґґ. — Може, ти так не думав, але ти це робив для мене.

Він простягнув руку й торкнувся пальцем каменя на шиї Ллойда. Узяв його в руку, а коли розтиснув пальці, камінь зник. На його місці з’явився маленький срібний ключик.

— Здається, я тобі це обіцяв, — сказав темний чоловік. — В іншій в’язниці. Він помилявся… я виконую свої обіцянки, правда, Ллойде?

— Так.

— Інші йдуть чи планують іти геть. Я знаю, хто вони. Я знаю всі імена. Вітні… Кен… Дженні… о так, я знаю всі імена.

— То чому ж ти?..

— Не спиню їх? Не знаю. Мабуть, краще їх відпустити. Але ти, Ллойде, лишаєшся. Ти мій добрий і вірний слуга, правда?

— Так, — прошепотів Ллойд. Остаточне зізнання. — Так, певне, що так.