Розділ без назви (1)

«“Пейдей”, — з нудотою подумала Френ. — Батончик у шоколаді…»

На мить їй стало страшно навіть озирнутися — немовби там, у неї за плечима, завис Гарольдів вишкір, як посмішка Чеширського кота з казки про Алісу. А губи заворушилися б і серйозно промовили: «У кожного пса є свій щасливий день, Френні. У кожного пса».

Але коли Гарольд і підглянув у її щоденник, чи означає це, що він тепер планує таємну кревну помсту їй, Стю чи ще кому-небудь? Звичайно ж, ні.

«Але ж Гарольд змінився», — прошепотів їй внутрішній голос.

— Та чорт забирай, не настільки ж він змінився! — крикнула вона в порожню кімнату. Трохи здригнулася від власного голосу, а потім нервово розсміялася. Пішла вниз і почала робити вечерю. Поїдять вони рано, бо будуть збори… але раптово збори стали для неї не такими вже й важливими.

Витяг із протоколу зборів Тимчасового комітету

13 серпня 1990 р.

Зустріч проходила в квартирі Стю Редмана та Френсіс Ґолдсміт. Присутні всі члени Комітету, а саме: Стюарт Редман, Френсіс Ґолдсміт, Нік Андрос, Ґлен Бейтман, Ральф Брентнер, Сьюзен Стерн і Ларрі Андервуд…

Стю Редмана обрали головою засідання, Френсіс Ґолдсміт — секретарем…

Цей протокол (плюс повний запис з усіма гиками, пчихами й побічними зауваженнями, записаний на касети «Меморекс» для кожного ненормального, який забажає послухати) буде покладено в сейф Першого банку Боулдера…

Стю Редман презентував пам’ятку щодо харчових отруєнь, складену Діком Еллісом і Лорі Констебл (для привернення уваги названу «ЯКЩО ВИ ЇСТЕ, ВАМ ТРЕБА ЦЕ ПРОЧИТАТИ!»). Він сказав, що Дік бажає, щоб пам’ятку надрукували й розвісили по всьому Боулдеру до великих зборів 18 серпня, бо в місті вже сталося п’ятнадцять випадків харчового отруєння, з яких два вельми серйозних. Комітет проголосував 7 проти 0 за те, щоб Ральф надрукував тисячу примірників пам’яток Діка і залучив десятьох людей для допомоги з розклеєнням їх по місту…

Після цього Сьюзен Стерн порушила ще одне питання, яке Дік і Лорі хотіли розв’язати до зборів (нам би всім хотілося, щоб хтось із них був присутній на цих зборах). Обоє відчувають, що треба запровадити Поховальний комітет: Дік вважав за потрібне, щоб цю проблему порушили на загальних зборах, але подаючи не як загрозу для здоров’я — оскільки це могло б спричинити паніку, — а як те, що «пристойно зробити». Ми всі знаємо, що в Боулдері на диво мало трупів порівняно з населенням до епідемії, але не знаємо чому… хоча зараз це навряд чи має велике значення. Але все одно по місту тисячі мертвих тіл, і їх треба прибрати, якщо ми маємо намір тут залишатися.

Стю спитав, наскільки серйозна ця проблема на сьогодні, і Сью сказала, що до осені вона особливо серйозною не буде, а потім на зміну сухому, жаркому літу прийде сира осінь.

Ларрі вніс пропозицію, щоб додати ідею Діка про Поховальний комітет до порядку денного зборів 18 серпня. Пропозицію було підтримано 7 проти 0.

Нік Андрос отримав слово, і Ральф Брентнер зачитав запис його коментарів, які тут процитую дослівно:

«Одне з найважливіших питань, яке треба вирішити Комітету, це чи повністю повідомляти матінку Ебіґейл про все, що відбувається на зборах, як відкритих, так і закритих? Питання також можна поставити й по-іншому: чи матінка Ебіґейл повністю довірятиме Тимчасовому комітету — і Постійному, що прийде йому на зміну, — і чи має Комітет знати про все, що відбувається на її зустрічах із Богом чи ще Кимось… особливо закритих?

Це може видаватися дурницями, але дозвольте мені пояснити, бо питання насправді цілком практичне. Ми просто зараз маємо чітко визначити місце матінки Ебіґейл у нашому суспільстві, бо нам потрібно не просто «знову стати на ноги». Коли б проблема була лише в цьому, то вона б нам не була потрібна передусім. Як нам усім відомо, існує й інша проблема — чоловік, якого ми інколи називаємо темним чи, як каже Ґлен, Супротивником. Мій доказ його існування вельми простий, і я вважаю, що з моїми міркуваннями погодиться більшість людей у Боулдері — якщо вони взагалі хочуть над цим замислитися. Ось він: мені снилася матінка Ебіґейл — і вона існує; мені снився темний чоловік — тож він теж повинен існувати, хоч я ніколи його й не бачив. Люди в місті люблять матінку Ебіґейл, і я сам її дуже люблю. Але ми далеко не зайдемо — та взагалі нікуди не зайдемо, — якщо не заручимося її підтримкою у своїх справах.

Тож сьогодні ввечері я навідав цю даму й поставив їй це питання впрост, як є: чи будете ви з нами? Вона сказала, що буде — але не без умов. Висловилась абсолютно чітко. Вона сказала, що в «мирських справах» (її вираз) ми можемо керувати громадою як завгодно: прибирати вулиці, розселятися, вмикати електрику.

Але також вона абсолютно чітко висловилася щодо того, щоб в усьому, що стосується темного чоловіка, радилися з нею. Матінка переконана, що ми — частина своєрідної шахової партії між Богом і Сатаною; що головний представник Сатани в цій грі — це Супротивник, ім’я якого, як стверджує вона, Рендалл Флеґґ («Цього разу він використовує це ім’я», — каже вона), і з якихось радше Йому відомих причин Своєю представницею Бог обрав її. Вона переконана, і я теж із нею згоден, що попереду — боротьба, і там уже або ми — або він. Вона вважає, що боротьба — найважливіша річ, і вона твердо стоїть на тому, щоб із нею радилися коли наші рішення стосуються цього… і його.

Тепер я б не хотів вдаватися в релігійні висновки з усього цього, доводити, має вона рацію чи ні, але має бути очевидним те, що хоч які висновки ми з того зробимо, але перед нами ситуація, з якою необхідно щось вирішувати. Тож у мене є низка пропозицій».