Розділ без назви (1)

Суддя подивився на неї, здивувавшись, що вона з самого початку знала про те, що він не хотів говорити. Люсі знизала плечима, гірко всміхнулася, вигнувши губи карлючкою.

— Від жінки цього не сховаєш, — сказала вона. — Жінка завжди здогадається.

Перш ніж він щось сказав, вона рушила до дороги — у напрямку того місця, де сидів Ларрі. Сидів і думав про Надін Кросс.

——

— Ларрі?

— Тут, — озвався він. — Ти чого не спиш?

— Змерзла, — сказала Люсі й кивнула на нього — Ларрі сидів на узбіччі, схрестивши ноги, наче в медитації. — Знайдеться для мене місце?

— Атож.

Він посунувся. За день камінь набрався теплоти і ще беріг її часточку. Вона сіла. Ларрі пригорнув її. Люсі прикинула, що наразі вони десь миль за п’ятдесят від Боулдера. Вирушать до дев’ятої ранку і пообідають уже у Вільній боулдерській зоні.

Вільна боулдерська зона. Так говорив чоловік, якого вони чули по радіо. Звали його Ральф Брентнер, і дещо сором’язливо він пояснив тим, хто міг його чути, що «Вільна боулдерська зона» — лише позивний для радіо. Однак Люсі ця назва подобалася сама по собі. Тим, як вона звучала. А звучала вона якраз відповідно. У тій назві чувся новий початок. І Надін Кросс учепилася за неї мало не з релігійним запалом, наче в ній крилися надприродні сили.

Три дні по тому, як Ларрі, Надін, Джо та Люсі завітали до Стовінгтона і з’ясувалося, що в епідемцентрі немає жодної живої душі, Надін запропонувала знайти Сі-Бі-радіо та моніторити всі сорок хвиль. Ларрі прийняв цю думку з розкритими обіймами — так само як і всі інші її ідеї, подумала Люсі. Вона зовсім не розуміла цю Надін. Та жінка запала Ларрі в душу, і це було очевидно, але коли справи виходили за межі звичної рутини, Надін не хотіла мати з ним нічого спільного.

Хай там як, а думка з радіо виявилася дійсно слушною навіть попри те, що породив її мозок відлюдька — виняткового ставлення удостоювався тільки Джо. Надін сказала, що це найлегший спосіб вийти на контакт із групами інших людей і домовитися з ними про зустріч.

Це призвело до заплутаної дискусії серед учасників їхньої когорти, яка на той час налічувала півдюжини — до них приєднався Марк Зеллмен, зварювач із околиць Нью-Йорка, та двадцятишестирічна медсестра Лорі Констебл. А те обговорення закінчилося ще однією неприємною суперечкою щодо снів.

Лорі тоді сказала, що вони й так достеменно знають, куди їхати. Вони прямували за розумахою Гарольдом Лодером і його групою до Небраски. Звісно, що їхали в одному напрямку та користувалися тими ж вказівками — сни були надто яскравими та виразними, щоб від них відмахнутися.

Трохи отак посперечавшись, Надін впала в істерику. Жодних снів їй не снилося. Повторю: жодних клятих снів. Решті кортить позайматися груповим самогіпнозом — гаразд. Їдуть до Небраски, керуючись вказівками, як ті таблички в Стовінгтоні (бодай якесь раціональне підґрунтя!), — гаразд. Та вони мусили второпати, що вона з ними не через метафізичну маячню. Якщо їм однаково, то вона прислухатиметься до радіо, а не до галюцинацій.

Марк повернувся до напруженої Надін і дружньо всміхнувся, показавши поцятковані прогалинами ряди зубів.

— Якшо ніц не сниться, то як так, шо минулої ночі я прокинувся від твоїх балачок уві сні?

Надін поблідла, як полотно.

— Хочеш сказати, що я брешу? — мало не закричала вона. — Якщо так, одному з нас краще забратися звідси просто зараз!

Джо притиснувся до неї, заскімлив.