Розділ без назви (1)

— Судде, ви так очі посадите.

— Дурниці. Зоряне світло — найкраще освітлення для цього читання. Можливо, єдине правильне. Як тобі це? «Чи ж то життя людини на землі не служба? Чи ж не як дні поденника дні його? Неначе раб, що прагне холодку, немов поденник, що жде зарплати, так місяці омани випали мені на долю, і припали мені ночі болю. Коли лягаю, то кажу: «Коли той день настане?» Коли встаю: «Коли вже вечір?» І насичуюсь турботами до смерку».

— Круто, — мляво озвалася Люсі. — Гарно сказано, Судде.

— Гарно? Це ж Йов. У Книзі Йова гарних речей не водиться, Люсі, — він закрив Біблію. — «Насичуюсь турботами до смерку». Це про твого Ларрі. Мов з нього писано.

— Знаю, — сказала вона й зітхнула. — Якби ж я знала, що з ним таке.

У Судді були свої здогади, та він змовчав.

— Це не через сни, — мовила Люсі. — Нікому більше нічого не сниться. Хіба що Джо. Та Джо… інакший.

— Так. Так і є. Бідолашний малий.

— І ніхто не хворіє. Принаймні відтоді, як померла місіс Воллмен.

Два дні по тому, як до них приєднався Суддя, до Ларрі та його розмаїтої когорти вцілілих пристала пара людей, які назвалися Діком та Саллі Воллмен. Те, що грип пожалів і чоловіка, і дружину, здалося Люсі дуже малоймовірним, і вона підозрювала, що їхній шлюб зовсім молодий і ніде не зареєстрований. Обом було за сорок, і одразу кидалося в око, що вони по вуха закохані. Та тиждень тому вони дісталися дому бабці з їхніх снів, і Саллі Воллмен захворіла. Два дні стояв там їхній табір — усі безпорадно чекали, доки Саллі помре чи одужає. Вона померла. Дік Воллмен досі був з ними, однак він став іншою людиною — тихою, задумливою, блідою.

— Він сприйняв це надто близько до серця, правда? — спитала вона Суддю Ферріса.

— Ларрі з тих чоловіків, які знайшли себе порівняно пізно, — сказав Суддя та прокашлявся. — Принаймні таке склалося враження. Ті, хто пізно себе знаходить, завжди вагаються. Вони — сума тих якостей, які розписують конституції всього світу: це люди активні, проте не фанатики; люди, які підходять до конкретної ситуації з поважним ставленням до фактів і не викривляють їх собі на користь; люди, які незручно почуваються біля керма, однак неспроможні відмахнутися від лідерства, коли їм його пропонують… або нав’язують. З них виходять найкращі правителі-демократи, бо вони рідко кохаються у владі. Зовсім навпаки. І коли щось іде не так… коли помирає місіс Воллмен… а раптом це діабет? — перебив він сам себе. — Може бути. Ціанозна шкіра[60], швидке занурення в кому… можливо, можливо. Та коли так, де був її інсулін? Може, вона вирішила не рятуватися? Невже самогубство?

Склавши руки під підборіддям, Суддя поринув у задуму. Він скидався на квочку якогось чорного хижого птаха.

— Коли щось іде не так… ви наче не договорили, — акуратно підштовхнула його Люсі.

— Коли щось іде не так, коли, наприклад, помирає Саллі Воллмен, — від діабету, внутрішньої кровотечі абощо — такі, як Ларрі Андурвуд, винуватять себе. Люди, яких величають конституції, рідко коли доживають щасливо. Мелвін Пьорвіс, суперфедерал тридцятих, застрелився з власної табельної зброї в 1959-му[61]. Коли застрелили Лінкольна, його вже доїдала передчасна старість і він гойдався на межі нервового зриву. Завдяки державному телебаченню ми отримали змогу спостерігати, як президенти нашої країни марніють на наших очах — спершу різницю було помітно щомісяця, а тоді вже й щотижня. І згорали вони досить швидко, за винятком хіба що Ніксона, який жирів на владі так само, як упирі набухають від крові, та ще Рейґана — мені він здавався трохи затупим, щоб старіти. Гадаю, Джеральд Форд був таким самим.

— Мабуть, річ не тільки в цьому, — сумно промовила Люсі.

Суддя запитально глянув на неї.

— Як там написано? «Насичуюсь турботами до смерку»?

Він кивнув.

— Непоганий опис закоханого чоловіка, чи не так?