Розділ без назви (1)

Чувак-Сміттєбак рушив до силуета. Серце повільно гупало в його грудях, у роті пересохло. Повітря робилося дедалі прохолоднішим. Горілі руки взялися сиротами. Десь глибоко в його нутрі у могилі перевернувся та зойкнув труп Дональда Мервіна Елберта.

А тоді все знову вляглося.

— Той самий Чувак-Сміттєбак, — промовив тихий, чарівний голос. — Як добре, що ти з нами. Просто чудово.

— За тебе… життя, — сухим попелом висипалися слова з його рота.

— Так, — ласкаво сказав силует. Губи розійшлися в усмішці, вишкіривши білі зуби. — Та я не думаю, що до цього дійде. Заходь. Дай-но на тебе подивлюся.

Коли Чувак-Сміттєбак заходив до кімнати, його очі світились, а обличчя було обвислим, як у сновиди. Двері зачинились, і вони поринули в морок. На крижану шкіру Сміттєбака лягла пекельно гаряча рука… і зненацька він заспокоївся.

— Сміттєбаче, у мене є для тебе робота в пустелі, — сказав Флеґґ. — Чудова робота. Якщо схочеш…

— Що завгодно, — шепотів Чувак-Сміттєбак. — Що завгодно.

Рендал Флеґґ обійняв його за понурі плечі.

— Ти будеш моїм палієм, — сказав він. — Ходімо, наллємо випити й побалакаємо.

——

І в кінці пожежа була дійсно грандіозною.

Розділ 49

Згідно з жіночим годинником марки «Пульсар», Люсі Свонн прокинулася за п’ятнадцять хвилин до півночі. На заході, з боку гір, блимали мовчазні блискавки. «З боку Скелястих гір», — поправила вона себе. Ніяк не могла звикнути. До цієї подорожі вона ніколи не заїжджала західніше від Філадельфії, де жив її свояк. Колись жив.

Друга половина двоспального мішка була порожньою, тому вона й прокинулася. Подумала, чи не перевернутися на інший бік і спати собі далі (він повернеться, коли буде готовий), а тоді встала й тихенько рушила туди, де він міг бути, — до узбіччя дороги, що бігла на захід. Рухалася вона спритно та граційно, тому ніхто навіть не ворухнувся. Звісно ж, одна людина її помітила — з десятої до півночі на варті стояв Суддя, і ще ніхто не бачив, щоб він куняв на посту. Судді було сімдесят років, і приєднався він до них у Джоліеті. Відтоді їх уже набралося дев’ятнадцятеро: п’ятнадцять дорослих, троє дітей і Джо.

— Люсі? — тихо спитав Суддя.

— Так. Ви не бачили?..

Почулося тихе хихотіння.

— Звісно ж, бачив. Він біля траси. Там само, де минулої та позаминулої ночі.

Вона підступила ближче й помітила, що на колінах у нього відкрита Біблія.