Барва чарів

Цей крик був схожий на ті, після котрих прибуває м’язиста допомога. Буйвітер, переповнений адреналіном і страхом, повернувся й пробіг повз неї. Тут були ще крісла, і люди в них нахилялись, коли він поквапно тягнув Двоквіта центральним проходом. За рядами крісел були маленькі вікна. А за вікнами, на тлі хмар, немов перин, виднілося драконове крило. Срібне.

«Мене з’їв дракон», — подумав чарівник. «Що за дурниці, — відповів собі, — із драконів не можна бачити назовні.» Тоді його плече вдарилось до дверей у дальньому кінці тунелю і він зайшов до кімнати конічної форми, навіть дивнішої за тунель.

У ній було повно мерехтливих світелок. Поміж ними в контурних кріслах сиділо четверо чоловіків, котрі тепер із роззявленими ротами витріщалися на нього. Витріщаючись зі свого боку на них, він побачив, що їхні погляди майнули вбік. Буйвітер повільно повернувся. Біля нього був п’ятий чоловік — з вигляду молодий, бородатий, смаглявий, немов кочівники з Великого Нефу.

— Де я? — сказав чарівник. — У животі дракона?

Молодик відступив назад і тицьнув йому в обличчя маленьке чорне пуделко. Чоловіки у кріслах пригнулися.

— Що це? — сказав Буйвітер. — Малюнкова коробка?

Він простяг руку й узяв її. Той рух, схоже, здивував смаглявого чоловіка. Він закричав і спробував вихопити її. Почувся ще один крик, цього разу від одного з чоловіків у кріслах. Лиш тепер він уже не сидів. Він встав, спрямувавши щось маленьке й металеве на молодика.

Воно подіяло дивовижно. Чоловік відступив назад, підіймаючи руки вгору.

— Віддайте, будь ласка, бомбу, пане, — сказав чоловік із металевою штукою. — Обережно, прошу.

— Оце? — мовив Буйвітер.

— Ви її тримаєте...

— Мені її не треба!

Чоловік дуже обережно взяв річ і поклав її на підлогу. Інші у кріслах розслабились і один із них почав швидко балакати до стіни. Чарівник зачудовано споглядав за ним.

— Ані руш, — кинув чоловік із металев... амулетом, вирішив Буйвітер, це має бути якийсь амулет. Смаглявий чоловік відступив до кута.

— Ви вчинили дуже відважно, — сказав Буйвітру Хранитель амулету. — Розумієте?

— Що?

— Що з вашим другом?

— Другом?

Буйвітер подивися на Двоквіта, котрий усе ще мирно спав. Нічого дивного. Але дивним було те, що Двоквіт мав новий одяг. Химерний одяг. Його штанці тепер закінчувалися над колінами. Зверху в нього був якийсь жилет із яскравого смугастого матеріалу. На голові — кумедний маленький солом’яний капелюх. З устромленою пір’їною.

Дивне відчуття в районі ніг змусило Буйвітра поглянути вниз. Його одяг теж змінився. Замість зручної старої мантії, так пречудово пристосованої для швидкості дій у будь-яких перипетіях, його ноги покривали труби з тканини. На ньому була ще куртка з такого ж сірого матеріалу...