Барва чарів

— Та купців, — погодився Рерпф. Тепер позаду нього виднілося більше тролів і ще декілька людей, котрих Імор ледь упізнавав. Можливо, він їх бачив за прилавками й барами. Зазвичай це непоказні особи — легко їх проігнорувати, легко їх забути. Десь у глибині душі зростало погане передчуття. Він думав, як так могло статися, що, так би мовити, лис постав перед розлюченою вівцею. Ба більше, вівцею, котра могла собі дозволити найняти вовків.

— І скільки ця... «Спілка»... існує, можна поцікавитись? — промовив Імор.

— Від нинішнього обіду, — відповів Рерпф. — Я віце-керівник у справах туризму, якщо хочеш знати.

— Що таке той туризм, про який ти говориш?

— Ее... ми не дуже впевнені… — сказав Рерпф.

Із-за його плеча висунув голову якийсь старий бородань і крекнув:

— Говорячи від імені торговців вином міста Морпорка, туризм означає бізнес, тямиш?

— Ну? — холодно мовив Імор.

— Ну, — сказав Рерпф, — ми захищаємо наші інтереси, як я й сказав.

— Злодіїв ГЕТЬ, злодіїв ГЕТЬ! — ґелґотав його старший товариш. Дехто підхопив те скандування. Злорф усміхнувся.

— І вбивць також, — скандував старий. Злорф загарчав.

— Усе логічно, — сказав Рерпф. — Скрізь грабунки й убивства. Яке враження матимуть відвідувачі? Їдеш так далеко, щоби побачити наше прекрасне місто з його багатьма історичними та суспільними цікавинками, а ще оригінальними звичаями, — натомість же опиняєшся мертвий десь у провулку або ж, як воно бува, пливеш униз Анхом. І як ти розкажеш усім своїм друзям, що прекрасно проводиш час? Будьмо чесними, вам треба йти в ногу з часом.

Злорф та Імор подивилися одне на одного.

— Треба, так? — сказав Імор.

— То рухаймось, брате, — погодився Злорф. Одним рухом він підніс трубку до рота і в напрямку найближчого троля шухнув дротик. Той крутнувся й пожбурив свою сокиру, котра промайнула над головою вбивці та встрягла в нещасливого злодія позаду нього.

Рерпф пригнувся, а троль за його спиною підняв свого величезного залізного арбалета й вистрелив снаряд розміром зі спис у найближчого вбивцю. Та й почалося...

Раніше вже згадувалося, що ті, хто є чутливими до випромінювань глибокого октарину — восьмого кольору, піґменту уяви — можуть бачити таке, що невидиме для інших.

Отож якраз Буйвітер, поспішаючи крізь людні, освітлені спалахами вечірні базари Морпорку, та зі Скринею, що тарабанилася позаду, штовхнув високу темну постать. Він повернувся, щоби викрикнути кілька відповідних проклять, і побачив Смерть.

Це певно був Смерть. Більше ніхто не ходив із пустими очицями і, звісно ж, прикметна коса на плечі. Доки Буйвітер із жахом дивився поперед себе, закохана парочка, сміючись із якогось свого жарту, пройшла прямо крізь цю мару, навіть нічого не помітивши.

Смерть мав неабияк здивований вигляд, наскільки це можливо з обличчям без жодних рухомих рис.