Барва чарів

Буйвітер задумався. Йому нічого було відповісти.

Двовквіт додав:

— Справжнє бойовище! Ще краще, ніж усе, що я собі уявляв! Гадаєш, треба їм подякувати? Чи це все ти влаштував?

Чарівник незворушно глянув на нього.

— Гадаю, нам треба спуститись униз, — сказав він глухо. — Усі розбіглися.

Він потягнув Двоквіта через засмічену підлогу вгору сходами. Коли вони вихопилися, ніч уже добігала кінця. Ще зоріло кілька зірок, але місяць уже заходив, а докрайово виднілось слабке сіре світіння. Однак головне — вулиця була безлюдна.

Буйвітер принюхався.

— Відчуваєш запах оливи? — запитав він.

Із тіні враз з’явився Візель і підніжкою збив його з ніг.

На горішній сходинці підвалу Грубань став навколішки й намацав коробку зі сірниками. Вона була вогка.

— Я вб’ю цього котяру,— пробурмотів він і навпомацки почав шукати інші сірники, які зазвичай лежали на відкосі край дверей. Їх там не було. Грубань вилаявся.

У повітрі біля нього повис запалений ґнотик.

— ОСЬ, ВІЗЬМИ.

— Дякую,— відповів Грубань.

— ТА НЕМА ЗА ЩО.

Грубань приготувався кинути ґніт униз. Його рука застигла в повітрі. Він глянув на вогник і нахмурився. Тоді підняв його, щоб освітити приміщення. Ґніт не давав багато світла, але освітив постать у темряві...

— О, ні, — видихнув Грубань.

— О ТАК, — відповів Смерть.

Буйвітер покотився.

Мигцем він подумав, що Візель проткне його на місці. Але все було ще гірше. Візель чекав, доки Буйвітер підведеться.