Барва чарів

Це було нелегко. Підвищення у Спілці вбивць відбувалося за змагальним принципом, і практика була найважливішою — власне, основною — складовою. Тому широке чесне обличчя Злорфа являло собою сукупність безлічі шрамів (результат багатьох сутичок). Та воно, ймовірно, й без того ніколи не було приємним: кажуть, що Злорф обрав професію, у котрій темні каптури, плащі та нічні скрадання були великою її частиною, бо серед його предків були тролі, що боялися сонячного світла. Ті, хто висловлював це міркування так, що Злорф міг це почути, зазвичай несли потім свої вуха додому в шапці.

Він спустився сходами, а за ним кілька вбивць. Підійшовши впритул до Імора, промовив:

— Я прийшов по туриста.

— Це тебе взагалі стосується, Злорфе?

— Так. Ґрінґо, Урмонде, беріть його.

Двійко вбивць ступили крок уперед. Та перед ними опинився Стрен, його меч наче нізвідки з’явився за дюйм від їхніх горлянок.

— Можливо, мені вдасться вбити лиш одного з вас, — пробурмотів він, — та раджу запитати себе, кого саме?

— Поглянь угору, Злорфе, — сказав Імор.

Із пітьми поміж кроквами спозирав ряд жовтих лиховісних очей.

— Ще крок і ви підете звідси з меншою кількістю очей, аніж коли прийшли, — промовив ватажок злодіїв. — Тож сядь і випий, Злорфе, та поговорімо про це, як розумні люди. Я думав, ми дійшли згоди. Ти не грабуєш — я не вбиваю. Не за гроші, тобто, — додав він після паузи.

Злорф узяв запропоноване пиво.

— І що? — сказав він. — Я його вб’ю. Тоді ти його пограбуєш. Це отой кумедний парубійко?

— Так.

Злорф пильно подивився на Двоквіта, котрий радісно йому всміхався.

Очільник убивць потис плечима. Він рідко гаяв час на роздуми, чому одні люди хочуть смерті інших. Таке було життя.

— Можу запитати, хто твій клієнт? — мовив Імор.

Злорф підняв руку.

— Прошу тебе! — запротестував він. — Професійний етикет.

— Звісно. До речі...

— Так?