Барва чарів

— Бачу, маєш меча, чарівнику, — спокійно мовив він. — Сподіваюсь, ти піднімешся і покажеш, як вправно ним користуєшся.

Буйвітер якомога повільніше піднявся й витягнув з-за паска свій короткий меч, котрий відібрав ув охоронця декілька годин — мов сто років — тому. То була коротка тупа пародія, як порівняти з тонкою, як волосинка, рапірою Візеля.

— Але я не вмію битись мечем, — застогнав чарівник.

— То й добре.

— А ти знаєш, що чарівника неможливо вбити холодною зброєю? — розпачливо сказав Буйвітер.

Візель холодно всміхнувся.

— Чув. Із нетерпінням чекаю, щоби перевірити це.

Він зробив випад. Буйвітер якимсь щастям відбив атаку, від шоку відсмикнув руку, так випадково відбивши й другий удар, а третій — простромив йому робу на рівні серця.

Щось дзенькнуло.

Переможний крик застряг у горлі Візеля. Він висмикнув меча і знову тицьнув ним у чарівника, який задерев’янів від жаху та відчуття провини. Знову пролунав дзвін, і з роздертої мантії чарівника посипалися золоті монети.

— То в тебе золото тече замість крові? — прошипів Візель. — Цікаво, а у твоїй кудлатій борідці ти також наховав монет, паскуднику?

Тільки-но він замахнувся для останнього удару, неясна заграва, що розросталася у дверях «Репнутого барабану», замиготіла, потьмяніла і виверглася ревучою вогняною кулею, яка рознесла стіни, підкинула дах на сто кроків у повітря, прориваючись через нього та випльовуючи розпечені до червоного шматки черепиці.

Візель очманіло втупився в шалене полум’я. А чарівник пірнув під озброєну руку злодія, потягнувши за собою свій меч та при цьому описав ним таку напрочуд незграбну дугу, що вдарив супротивника ефесом і зброя вилетіла Буйвітру з рук. Під дощем з іскор та спломенілих крапель оливи Візель сягнув і вхопив Буйвітра руками за шию, опускаючи його долі.

— Це все ти! — прокричав він. — Ти і твій клятий ящик.

Його великий палець намацав трахею чарівника. «Ось і все, — подумав Буйвітер. — Куди б я не відправився, там не буде гірше, ніж тут…»

— Перепрошую, — сказав Двоквіт.

Буйвітер відчув послаблення хапки. Візель помаленьку піднімався з виразом абсолютної ненависті на обличчі.

На чарівника посипалися жаринки. Він швиденько обтрусився й підвівся. Двоквіт стояв позаду Візеля і вістрям його ж власного, гострого, як шило, клинка торкався спини злодюжки. Буйвітер примружився. Він покопирсався в мантії і витягнув щось, затиснуте в кулаці.

— Не рухайся, — мовив він.

— Я все правильно роблю? — стривожився Двоквіт.