Барва чарів

— Підійди ближче, Буйвітре, — сказав патрицій. Він вказав на миску зі смаколиками, що стояла на оніксовому столику біля трону. — Бажаєш кристалізовану медузу? Ні?

— Мм, — озвався той, — Ні.

— Хочу, щоби ти дуже уважно послухав те, що я зараз скажу, — люб’язно мовив патрицій, — інакше помреш. Цікавим чином. За певний час. Прошу, перестань так крутитися. Оскільки ти є якимось трішки чарівником, то знаєш, що ми живемо на поверхні світу, котрий має форму, так би мовити, диска? І що начебто існує, далеко в бік краю, континент, котрий хоч і є невеликим, але за масою дорівнює всім землям цього півкола? І так є тому, що згідно з прадавньою легендою, він увесь зроблений із золота?

Буйвітер кивнув. Хто не чув про Противажний континент? Дехто з моряків навіть вірив у ті дитячі казки та відпливав на його пошуки. Звісно, повертались вони або з порожніми руками, або не верталися зовсім. Мабуть, зї’джені велетенськими черепахами, як вважали більш серйозні мореплавці. Бо, звісно ж, Противажний континент був нічим іншим, як лиш солярним міфом.

— Він, безперечно, існує, — сказав патрицій. — Хоч і не зроблений зі золота, але це правда, що золото там — вельми поширений метал. Більшість його маси складають величезні поклади октирону глибоко в корі. Отже, буде очевидно для гострого розуму на кшталт твого, що існування Противажного континенту є смертельною загрозою для всього нашого народу... — він зупинився, дивлячись на Буйвітра з роззявленим ротом. Зітхнув. Тоді мовив:

— Ти загубив хід моїх думок?

— Тее-еге, — промовив Буйвітер. Він ковтнув слину й облизав губи. — Тобто, ні. Тобто... ну, золото...

— Розумію, — лагідно мовив патрицій. — Ти, ймовірно, вважаєш, що було би чудово вирушити на Противажний континент і повернутися з кораблем, повним золота?

Буйвітер мав відчуття, що потрапляє в якусь пастку.

— Так, — зважився він.

— А якби кожен на берегах Круглого моря мав би власну гору золота? Чи було би це добре? Що сталося би? Добре подумай.

Чарівник насупив брови. Поміркував.

— Ми всі були би багатими?

Емоційний спад після його слів вказав на те, що він не вгадав.

— Можу також тобі сказати, Буйвітре, що існують певні зв’язки між володарями Круглого моря та імператором Аґатійської імперії, як прийнято казати, — продовжував патрицій. — Вони вельми обмежені. Між нами мало спільного. У нас немає нічого, що потрібно їм, а в них немає нічого, що ми могли би собі дозволити. Це стара імперія, Буйвітре. Стара, хитра, жорстока і дуже-дуже багата. Тож ми обмінюємось братніми побажаннями альбатросовою поштою. Та й то нечасто.

Один такий лист прибув цього ранку. Схоже, підданий імператора надумав відвідати наше місто. Здається, він хоче пооглядати його. Мабуть, тільки шаленець згодився би перетерпіти всі біди подорожі через Впередній океан, аби лише подивитися на що-небудь. Проте він прибув сьогодні вранці. Міг зустріти великого героя, або ж найхитрішого зі злодіїв, або ж якогось мудрого великого вченого. А зустрів тебе. Найняв провідником. Ти будеш провідником, Буйвітре, для цього споглядача, цього Двоквіта. І подбаєш про те, щоби він повернувся додому з хорошими враженнями про нашу невеличку батьківщину. Що скажеш на це?

— Еее.... Дякую, пане, — нещасно вимовив Буйвітер.

— Є й інша причина, авжеж. Була би трагедія, якби з нашим маленьким відвідувачем сталося щось негоже. Наприклад, якби він помер. То був би жах. Жах для всього нашого краю, бо Аґатійська імперія дбає про своїх громадян і може, безперечно, знищити нас умить. За одну мить. І це було би жахливо й для тебе, Буйвітре, бо за ті тижні, що би лишились до прибуття здоровецького флоту імперських найманців, певні мої прислужники узялися би за твою персону, сподіваючись, що капітани месників вгамують свій гнів, коли побачать твоє все ще живе тіло. Є закляття, котрі можуть не дати життю піти з тіла, хай би яке воно було понівечене, і... Бачу по твоєму обличчю, що до тебе починає доходити.

— Еге.

— Перепрошую?