Барва чарів

Грубо кажучи, цілі кораблі були мистецьки поєднані докупи й перетворені на будівлі. Із загального дерев’яного хаосу випиналися під дивними кутами триреми, джонки й каравели. Розмальовані носові прикраси й подібні до драконів центроземні носи суден нагадували жителям Крула, що своїм щастям вони завдячують морю, а баркентини й караки надавали чітку форму більшим будівлям. І так місто росло рівень за рівнем поміж блакитно-зеленим океаном Диску та м’яким хмаристим морем Краю; вісім кольорів Крайвеселки відбивались у кожному вікні й безлічі телескопних лінз астрономів міста.

— Це повний жах, — похмуро мовив Буйвітер.

Лінза тепер підходила понад самим порогом Закрайспаду. Острів не тільки здіймався ближче до Краю. Він також ставав вужчим, тож лінза мала змогу лишатися над водою, доки не наблизилась упритул до міста. Парапет уздовж докрайового стрімчака був усіяний рамами, які витягувалися кудись у порожню далечінь. Лінза плавно ковзнула до однієї з них та пришвартувалася так вдало, немов човен до причалу. Четверо вартових, із таким же волоссям кольору місячного сяйва та чорними, мов ніч, обличчями, як у Маркези, уже чекали. Не схоже, що вони були озброєні, та щойно Двоквіт і Буйвітер ступили на парапет, їх обох схопили попід руки й тримали так міцно, що про втечу й думати було годі.

Тоді Маркеза й чарівники-гідрофоби скоро лишилися позаду, а вартові й полонені жваво рушили доріжкою, що звивалася поміж будинками-кораблями. Невзабарі вона повернула вниз до чогось на кшталт палацу, наполовину витесаного з каменю самої скелі. Буйвітер туманно усвідомлював добре освітлені тунелі та дворики, відкриті далекому небу. Кілька старших чоловіків у мантіях із загадковими окультними символами стояли збоку та з цікавістю споглядали, як повз пройшов цей секстет. Декілька разів Буйвітер помічав гідрофобів — їхні закоренілі вирази самовідрази до власних тілесних рідин були дуже чіткими — і чоловіків, що пленталися туди-сюди й могли бути лише рабами. Він не мав часу, аби подумати про все це, бо ж попереду відчинилися двері і їх лагідно, але твердо, штовхнули до приміщення. Тоді двері позаду зачинились.

Буйвітер і Двоквіт зрівноважились і почали роздивлятися кімнату, у котрій тепер опинилися.

— Божечку, — невиразно промовив Двоквіт після паузи, під час якої безуспішно намагався знайти краще слово.

— Це тюремна камера? — здивувався уголос Буйвітер.

— Усе це золото, шовк і все решта, — додав Двоквіт. — Ніколи не бачив такого!

Посеред цієї багато оздобленої кімнати на килимі, такому густому й пухнастому, що Буйвітер ступав по ньому з острахом, аби це не виявилось якимось кошлатим чудовиськом, яке любить лежати на підлозі, стояв довгий блискучий стіл, повний їжі. Страви були здебільшого з риби, разом із найбільшим та найвишуканіше приготованим омаром, якого Буйвітер будь-коли бачив, та було також безліч мисок і тарілок, наповнених небаченими досі дивовижними створіннями. Він обережно простяг руку й узяв якийсь пурпурний фрукт, вкритий зеленими кристалами.

— Зацукрований морський їжак, — озвався надтріснутий веселий голос позаду. — Великий делікатес.

Чарівник швидко кинув фрукт і повернувся. З-за важких завіс виступив старий чоловік. Був високий, худий і на вигляд наче добросердий, як порівняти з іншими обличчями, котрі нещодавно бачив Буйвітер.

— Пюре з морських огірків також вельми смачне, — по-товариськи мовило обличчя. — Ці маленькі зелені шматочки — то діточки морських зірок.

— Спасибі, що повідомили, — ледь вимовив Буйвітер.

— Власне, вони доволі непогані, — сказав Двоквіт із повним ротом. — Мені здавалося, тобі подобаються дари моря?

— Так, мені теж так здавалося, — мовив Буйвітер. — Що то за вино — розчавлені очиці восьминогів?

— Морський виноград, — сказав старий.

— Чудово, — відповів Буйвітер і вихилив повну склянку. — Непогано. Може, трішки солоне.

— Морський виноград — це різновид маленької медузи, — пояснив незнайомець. — А зараз, гадаю, мені треба представитись. Чому Ваш друг такого дивного кольору?

— Культурний шок, мабуть, — мовив Двоквіт. — Як звуть Вас, кажете?

— Я не казав. Моє ім’я Ґарартра. Я розпорядник гостей, бачте. Я маю приємність дбати, щоби ваше перебування тут було якнайчудовішим. — Він уклонився. — Якщо вам потрібно що-небудь, лише скажіть.