Барва чарів

— Коли будеш спускатися?

Буйвітер огризнувся. Частково від збентеження. Закляття Ґарартри було тим рідкісним у використанні й важким ув опануванні «Атавариним ґравітаційним сум’яттям», унаслідок якого Буйвітрове тіло на час тривалості чарів було переконане, що «низ» — на відстані дев’яноста градусів від того напрямку, який мешканці Плаского світу здебільшого вважають нижнім. Тобто бідолаха фактично стояв на стіні.

А тим часом пожбурена пляшка висіла собі в повітрі за кілька кроків. У її випадку час… ну, не зовсім зупинився, але в декілька разів сповільнився, і її траєкторія наразі зайняла кілька годин та дрібку сантиметрів, наскільки зауважили Двоквіт і Буйвітер. Скло виблискувало в місячному сяйві. Буйвітер зітхнув і спробував зручніше вмоститися на стіні.

— Чому ти аніскілечки не хвилюєшся? — образливо запитав він. — Адже нас уранці принесуть у жертву якомусь богу чи ще казна-чому, а ти просто сидиш тут і наминаєш канапки з рачками.

— Я думаю, що якось буде, — сказав Двоквіт.

— Маю на увазі, що ми ж навіть не знаємо, за що нас збираються вбити, — продовжував чарівник.

— А тобі того хотілося б, так?

— Це ти сказав? — запитав Буйвітер.

— Що саме?

Двоквіт схвильовано глянув на нього.

— Я Двоквіт, — сказав він. — Ти ж це пам’ятаєш?

Буйвітер схопився за голову.

— Це таки сталося, — простогнав він. — Я вже гублю клепки.

— От і чудово, — промовив голос. — А то тут дуже тісно.

Закляття, що пришпилило Буйвітра до стіни, щезло з ледь чутним «пук». Той лантухом звалився на підлогу.

— Обережно… Ти мене ледь не розчавив.

Буйвітер звівся на лікті й сягнув у кишеню. Коли вийняв звідти руку, то на ній сиділа зелена жабка, її очі дивно блистіли в напівтемряві.

— Так? — озвався Буйвітер.

«Поклади мене на підлогу й відійди», — кліпнула жабка.

Чарівник так і вчинив, і ще й відтягнув зачудованого Двоквіта.