Барва чарів

У кімнаті стемніло. Почулося завивання вітру. Звідкись з’явився серпантин зелених, пурпурових та октаринових хмарок і почав хутко закручуватися навколо припалого до землі земноводного, водночас випускаючи маленькі блискавиці. Невдовзі жабка зникла в золотистому тумані, що почав набирати форму стовпа, заповнюючи приміщення теплим жовтим світлом. Усередині нього виднівся темний, незрозумілий силует, який на очах у присутніх майорів і змінювався. І весь той час чулося високе, від якого аж мізки заверталися, ниття величезного магічного поля…

Як раптово той чарівний вихор з’явився, так само він і зник. А на тому місці, де сиділа жаба, була… жаба.

— Неймовірно, — мовив Буйвітер.

Жабка докірливо дивилася на нього.

— Оце диво, — розчаровано сказав Буйвітер. — Жаба чарівним чином перетворилася на жабу. Пречудово.

— Оберніться, — почувся голос позаду них. І голос той був м’який, жіночий, що ніби аж вабив, такий голос, з яким можна було й по чарчині перехилити, однак він лунав звідти, звідки його бути не могло. Ті повернулися, майже непорушно, мовби двійко статуй на постаментах.

У передсвітанковому світлі стояла жінка. Вона неначе… Вона була… Вона мала… Що не кажи, а вона…

Пізніше Буйвітер і Двоквіт не могли зійтися бодай на чомусь у її описі, хіба на тому, що була дуже вродлива (але чітко стверджувати, які саме риси робили її вродливою, вони не могли) і мала зелені очі. Не такі світло-зелені очі, як бувають зазвичай, а чисто зелені, як смарагди, і переливчасті, як крильця бабки. А Буйвітрові був відомий той правдивий чарівний факт, що жоден бог чи богиня, якими би примхливими чи вередливими не були в інших питаннях, не могли змінити колір чи вигляд своїх очей…

— Уд… — почав було чарівник, але вона підняла руку.

— Ти ж знаєш, що коли промовиш моє ім’я, то я мушу піти, — прошипіла вона. — І, безсумнівно, пригадуєш, що я саме та богиня, котра приходить тоді, коли ніхто не кличе?

— Ее, так. Здається, — прохарамаркав Буйвітер, намагаючись не дивитися їй у вічі. — Це ж тебе називають Панною?

— Так.

— То Ви богиня? — захоплено озвався Двоквіт. — Я так хотів побачити колись якусь богиню.

Буйвітер напружився, чекаючи вибуху гніву. Та натомість Панна просто всміхнулася.

— Твоєму другові чародієві слід нас познайомити, — сказала вона.

Буйвітер кашлянув.

— Ее, та, — промовив він. — Це Двоквіт, Панно. Він турист…

— Я навідувала його кілька разів.

— І, Двоквіте, це Панна. Просто Панна, гаразд? Більше нічого. Не треба називати її інакше, зрозумів? — розпачливо продовжив він, кидаючи значущі погляди, які чоловічкові були, як горохом до стіни.

Буйвітер тремтів. Він, певна річ, не був атеїстом; на Диску боги не жаліли атеїстів. У тих небагатьох випадках, коли він мав трохи більше монет у кишені, завжди кидав кілька мідяків у скриньку якогось храму, вважаючи, що чим більше друзів — тим краще. Однак зазвичай він не турбував Богів і сподівався, що й вони не турбуватимуть його. Життя й без того складне.