Розділ «Рік другий»

Крабат поводиться, як поводився би звичайний Крабат. Він приєднався до одного з парубочих гуртів. Хлопці йдуть обабіч вулиці, супроводжуючи дівчат, жартують, глузують з них.

— Співаєте, наче цілий рік не їли! Зовсім не чути!

— Глядіть, щоби носи собі не підсмажили…

— Ви всі посиніли, як пуп. Гайда до нас, зігріємо!

Дівчата не зважають на парубочі жарти. Сьогодні їхня ніч, вони співають, співають…

Згодом дівчата заходять до хати погрітися. Парубки й собі за ними, господар проганяє їх. Ті кидаються під вікна, зазирають у кімнату.

Дівчата юрмляться коло грубки. Господиня частує їх святковими коржиками й пареним молоком. Та ось із хати виходить господар із довгою палицею.

— Киш! — замахується нею на парубків, — зараз полічу комусь ребра!

Парубки розбігаються, регочучи. Крабат із ними, хоча міг би й не тікати — ніхто ж його не бачить! Гурт зупиняється неподалік і дожидає, коли дівчата випурхнуть із хати й підуть далі.

Крабат уже знає, що в канторки біляве волосся. Вона — струнка, висока на зріст, із гордою поставою — як іде і як тримає голову. Що ж, Крабат задовольнив свою цікавість, можна повертатись до Юра, та й на часі.

Але ж то він бачив канторку на відстані, стоячи на хіднику. А йому хочеться подивитися їй в очі!

Крабат зливається з вогником свічки, яку несе перед собою канторка. Він тепер близенько від її обличчя — так близенько до дівчини він іще ніколи не був. Уважно розглядає її молоде личко, обрамлене білою стрічкою і чорним чепчиком. Очі в дівчини великі й спокійні, вони дивляться на нього, але не бачать його. Чи, може, бачать?

Він пам'ятає, що час, давно час повертатися до вогнища. Але очі дівчини, що сяють під віночками вій, тримають його міцно, він не в змозі відірватися від них. Спів канторки лине ніби здалеку, але тепер її голос йому не важливий, він дивиться в її очі.

Крабат бачить, що почало світати, але не може відірватися від дівочих очей. Він знає, що його життя ось-ось скінчиться, якщо він до світанку не з'єднається зі своїм тілом. Він добре це розуміє — і лишається.

І враз гострий біль, ніби вогняна стріла, пронизав його…

Коли Крабат отямився, він був біля Юра. На його руці жевріла скалка. Він ураз скинув її.

— Ох, Крабате, пробач мені, я ненароком! Ти видався мені якимсь дивним, і я вирішив зазирнути тобі в обличчя. Дістав із вогнища скалку, щоби присвітити собі. А вона візьми та й впади тобі на руку. Покажи-но, сильно обпекла?

— Нічого, стерпно, — Крабат поплював на обпечене місце.

Він був вдячний Юрові за його незграбність, але сказати йому про це не може. Якби не та скалка, він не сидів би тут. Завдяки цьому опікові Крабат зі швидкістю думки повернувся в своє тіло. Останньої миті.

— Світає! — Крабат поглянув на небокрай.