Розділ «Рік другий»

— Ні, якщо ти знаєш дорогу. На мене вночі не слід покладатися. Я радий, коли в темряві до хліва втрапляю.

— Гаразд, попереду йтиму я, а ти себе пильнуй, не загубися.

Крабат уже раз ішов цією дорогою з Тондою, тепер її треба пройти з Юром. Перетнути Козельбрух — завиграшки, нелегко знайти доріжину, що тягнеться уздовж Шварцкольма.

— Може, доведеться простувати полем, — попередив Крабат.

Їм пощастило: в темряві натрапили на путівець. Проминули зліва вогні села, вийшли на дорогу за Шварцкольмом, трималися неї до першого повороту.

— Десь тут неподалік, на узліссі, — сказав Крабат.

Далі рухалися навмання, обмацуючи руками кожну сосну. Крабат зрадів, відчувши під пальцями чотиригранний слуп хреста.

— Сюди, Юру!

Юро миттю опинився біля напарника.

— І як ти його знайшов? Буцімто хтось показав тобі це місце.

Він дістав із кишені кремінь і кресало, викресав вогню, підпалив кілька хворостин. У відблисках вогника нашукали кори, сухих гілок.

— Розводити вогнище — моя справа, — сказав Юро. — У цьому я трохи тямлю!

Крабат обгорнув себе рядном, сів під хрестом, сперся спиною об нього й підібгав коліна. Саме так Тонда сидів тут рік тому.

Юро витрачав час на розповіді бувальщин. Крабат не дуже прислухався, лише зрідка вставляв: «Так.» або «Ох!» або «Он як!». Але Юро був задоволений своїм слухачем та без угаву плів, що йому на думку спадало. Його нітрохи не обходило, що Крабат слухав вряди-годи.

Крабат думав про Тонду і водночас… про канторку. Вона сама прийшла в його думки. Він з радістю чекав миті, коли знову почує її спів, що злине над селом опівночі.

А якщо не почує її? Якщо інша дівчина заспівуватиме цього року?

Крабат спробував уявити голос канторки і… о диво! — не зміг: голос щез із його пам'яті, пропав, стерся… А, може, це йому здалося?

Але чому від цього він відчув щем? І щем цей якийсь особливий, невідомий: ніби вразив у місце, якого він досі не знав.

Він спробував узагалі позбутися цих думок. «Мене ніколи не цікавили дівчата! — подумки сказав собі. — І не хочу, аби вони цікавили мене коли-небудь. Нічого доброго від них не жди. Одного дня вони принесуть тобі страждання, як уже колись принесли Тонді… „Ось я сиджу тут, — казав він тоді, — а серце моє обливається кров'ю. Вночі, споглядаючи залиті місячним сяйвом луки, я часом виходжу з себе і шукаю те місце, де лежить у землі та, якій я приніс нещастя…“

Крабат уже навчився виходити зі свого тіла й повертатися в нього. Пам'ятав Майстрове застереження: „… може легко статися так, що, залишивши своє тіло, більше не ввійдеш у нього!“ А ще він попереджав, що виходити з себе можна лише після того, як стемніє, а входити — до світанку. Якщо спізнишся — назад вороття ніколи не буде! Твоє тіло закриється і його поховають, як покійника, а ти неприкаянно блукатимеш між життям і смертю, не зможеш ані показати себе, ані заговорити. Хіба що, як той домовик, іноді постукаєш у двері чи заторохтиш глечиками на частоколі або пошпуриш поліном об стіну».