Розділ «Частина перша Перетасовка»

— Якби ж я тільки знав, старий друзяко. Суцільна таємниця, хай йому. Сраний гармидер.

Зала палати громад має доволі сучасне оздоблення, її відновили по війні, потому як одна з бомб Люфтваффе не влучила в доки, а натомість недбало завдала прямого удару в серце парламенту. Та все-таки, незважаючи на свою відносну молодість, зала зберігає віковічну атмосферу. Якщо тихенько сидіти в кутку на одній з вузьких зелених лав, яскравість зникає, й рядами знову сновигають привиди Четема, Волпола, Фокса і Дизраелі.

Зала з характером, а не з вигодами. Тут є місця лише для чотирьохсот з шестисот п’ятдесятьох членів, які навіть слухати стародавні динаміки, вмонтовані у спинки лав, не можуть не схилившись набік, ніби заснули. Що вони інколи й роблять.

Дизайн нагадує церкву Святого Стефана, де сиділи найперші парламентарі, як ті хлопчики-хористи на протилежних лавах, хоча в сучасному інтер’єрі збереглося мало чого янгольського. Члени сидять навпроти одне одного, ніби антагоністи. Їх розділяють дві червоні лінії на килимі, дистанція між якими дорівнює відстані у два мечі, хоча це лише омана, адже неминуча небезпека чатує всього-на-всього за кинджал від них, на задніх лавах.

Більшість прем’єр-міністрів закінчує порубаними, посіченими чи витуреними з посади з кров’ю. Більш ніж половина членів урядової партії зазвичай гадають, що можуть виконувати цю роботу набагато краще. Ті, кого звільнили, чи ті, кому ніколи й не пропонували роботу, сидять позаду свого лідера, вимірюючи відстань між його лопатками. Напруга безнастанна. Щотижня у «Час питань до прем’єр-міністра» прем’єр-міністрів викликають на звіт — цей захід шанований лише за свою надмірність. У принципі, він дає нагоду членам парламенту отримати інформацію від лідера уряду її величності; та на практиці — це просто вправа на виживання, яка має щось спільне радше з римськими аренами Нерона і Клавдія, аніж з ідеалами парламентської демократії. Питання від членів опозиції зазвичай навіть не маскують під запити інформації: вони шукають лише, як би покритикувати, завдати шкоди. «Оце таке буде виправдання прем’єрської лажі?» — і все в тому ж роді. Так само як і відповіді, що лише зрідка спрямовані на інформування, а частіше намагаються відплатити тією ж монетою й завдати болю і приниження. А ще за прем’єр-міністрами зберігається право останнього слова. Воно надає їм перевагу в бою, ніби право останнього удару в гладіатора. Саме тому прем’єр-міністр і має виграти. І горе спіткає того прем’єр-міністра, кому це не вдасться. Напруга і жах не так уже й глибоко ховаються за впевненою посмішкою. Саме вони викликали нудоту в Макмілана, змушували Вілсона втрачати сон, а Тетчер — рівновагу. А Генрі Колінґридж ніколи повною мірою не відповідав їхнім стандартам.

Наступний день після О’Нілового вечірнього візиту до «Стренджерз-бару» проходив не дуже гладко для прем’єр-міністра. Прес-секретаря Даунінг-стріт підкосила вітрянка, яку він підхопив від своїх дітей, тож звичний щоденний брифінг для преси був низької якості й до того ж, що було навіть гірше для нетерплячого Колінґриджа, ще й затримався. Засідання Кабінету, яке почалося у звичний час, о десятій ранку в четвер, затягнулося, бо канцлер казначейства намагався пояснити, без жодних явних образ у бік Колінґриджа, наскільки скорочена більшість уряду ослабила фінансові ринки, унеможливлюючи імплементацію програми розвитку лікарень, яку вони з таким ентузіазмом обіцяли під час виборчої кампанії. Прем’єр-міністру слід було б утримувати контроль над дискусією, однак пустомолотство все тривало й вилилося в непорозуміння.

— Шкода, можливо, що канцлер не був обачнішим і дозволив нам, забігаючи наперед, взяти поспішні зобов’язання,— ядуче прокоментував міністр освіти.

Канцлер похмуро пробурмотів, що його провини нема у тому, що результати виборів виявилися гіршими, ніж очікували навіть циніки з фондової біржі,— й негайно ж пошкодував про цей коментар. Колінґридж спробував примирити сторони й доручив міністру охорони здоров’я підготувати прийнятне пояснення щодо зміни планів. Також було постановлено оголосити про зміну за два тижні, тобто під час останнього робочого тижня перед парламентськими канікулами.

— Сподіваймося,— заявив сімдесятирічний лорд-канцлер,— що доти всі уми вже охопить безрозсудність літа.

Тож засідання затрималося на двадцять п’ять хвилин, а це означало, що брифінг прем’єр-міністра з посадовцями у «Час питань» також затримувався, та і поганий настрій посприяв тому, що Колінґридж майже не слухав, про що говорили. Коли він увірвався до переповненої зали перед самим початком «Часу питань», він не був ані у всеозброєнні, як зазвичай, ані насторожі.

Та це не мало ваги, бо Колінґридж відбивав питання опозиції й приймав оплески від своєї партії з достатньою — якщо не натхненною — невимушеністю. Звичайна справа. Спікер палати, відповідальний за парламентське судочинство, поглянув на годинник і вирішив, що оскільки зосталася ще одна з гаком хвилина до закінчення сесії, то є трохи часу для одного питання насамкінець. Останнє питання на порядку денному було від одного з нових членів; саме час, подумав він, влити молодої крові.

— Стівен Кендрик,— оголосив він у залу.

— Номер шість, сер.

Кендрик швидко звівся на ноги й поставив своє питання з порядку денного, воно значилося навпроти його прізвища: «Попросити прем’єр-міністра перелічити офіційні заходи, заплановані на день». Пустопорожнє питання, ідентичне номерам один, два й чотири, які вже передували йому.

Колінґридж важко зіп’явся на ноги і поглянув на відкриту червону папку для брифінгів на трибуні перед ним. Заходився нудно й монотонно читати. Все це вже чули раніше. «Я волів би відіслати поважного члена до відповідей на питання номер один, два й чотири, наданих кілька хвилин тому». Оскільки його відповідь не повідомила нічого більшого, окрім того, що він проведе день на зустрічах з колегами-міністрами та прийматиме на обід прем’єр-міністра Бельгії, ніхто так і не дізнався нічого цікавого про діяльність прем’єр-міністра, та й не мав на те жодного наміру. Гладіаторський обмін люб’язностями скінчився, й ось-ось мала розпочатися справжня битва. Кендрик схопився на ноги з лави опозиції.

Стів Кендрик був азартним гравцем, людиною, що досягла професійного успіху в галузі, яка винагороджувала нахабність і величезні яйця. Ніхто так не здивувався, як він сам (та ще, можливо, його колишня дружина), коли йому спало на думку ризикнути своїм витратним рахунком і спортивною машиною і позмагатися за маргінальне парламентське місце. Не те щоб він очікував чи по-справжньому бажав перемоги — зрештою, уряд мав чималу більшість,— та ця боротьба за місце допомогла б створити йому бренд зі свого імені й прислужилася як соціально, так і професійно. Він би кілька тижнів був на передовицях професійних PR-часописів. «Людину з громадянською свідомістю» завжди добре тиражують у такій агресивно-комерційній галузі.

Його перевага у сімдесят шість голосів, після трьох перерахунків, стала неприємним шоком. Вона означала значно нижчі доходи й прискіпливу увагу до його рипучого особистого життя, а шанси на те, що його викинуть після наступних виборів, усе-одно лишалися. Тож навіщо обачність? Йому нема чого втрачати, окрім своєї анонімності.

Кендрик провів переломну ніч і важкий ранок, борючись із тим, що розповів йому О’Ніл. Навіщо скасовувати рекламну кампанію, яка просуває популярну програму, спрямовану на отримання голосів? У цьому ж не було ніякого, бляха, сенсу, хіба що... Хіба що проблеми були не в рекламній кампанії, а в самій програмі. Певно, так усе й було. Чи ні? В чому ще могла бути річ? Чи, може, він ще надто зелений, щоб зрозуміти суть справи? Що дужче він чіплявся за цю головоломку, то більше вона заплутувалася. Слід поцікавитися чи звинуватити? Спитати чи засудити? Він знав, якщо неправильно все зрозумів, то першим і останнім враженням, яке про нього складеться, буде «придворний блазень».

Коли він звівся на ноги, сумніви, ніби шершні, досі гуділи у нього в голові. Його хвилинна непевність притлумила загальне замішання палати, бо парламентарі відчули його нерішучість. Новий член парламенту закляк? Кендрик глибоко вдихнув і вирішив, що нема сенсу намагатися зберегти гідність. Він підскочив.

— Чи може прем’єр-міністр пояснити палаті, чому він скасував обіцяну програму розвитку лікарень?