Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Я впізнала тебе, щойно побачила. Це ти, Ніку. Бог указав перстом на твоє серце. Та в Нього не один палець, і до нас, бережи їх Господи, наближаються й інші — на них він також указав. Мені сниться й він. Сниться, що він шукає нас навіть зараз, і хай пробачить мене Господь за злостивість, та я проклинаю його всім серцем.

Вона заплакала й підвелася, щоб попити та хлюпнути води на обличчя. Сльози були частиною її людяності, слабкою та немічною.

Коли вона розвернулася до них, Нік щось писав. Нарешті він відірвав аркуш і дав його Ральфові.

«Не знаю, як щодо Бога, та тут коїться щось незвичайне. Усі, кого ми зустрічали, рухалися на північ. Наче тут вони мали про щось дізнатися. Інші вам снилися? Дік? Джун чи Олівія? Може, дівчинка?»

— З ваших — ніхто. Небалакучий чоловік. Жінка з дитиною. Чоловік десь твого віку, який іде сюди зі своєю гітарою. І ти, Ніку.

— І вам гадається, що правильним буде податися в Боулдер?

— Так нам судилося, — кивнула матінка Ебіґейл.

Нік вивів у блокноті кілька закарлючок, а тоді написав: «Що ви знаєте про темного чоловіка? Знаєте, хто він такий?»

— Не знаю, хто він такий, та знаю, що в нього на думці. Він найчистіше зло, що лишилося в цьому світі. Решта — дрібнота. Грабіжники, ґвалтівники та люди, які люблять попрацювати кулаками. Але він їх прикличе. Насправді він уже почав їх збирати. І вони збираються значно швидше, ніж ми. Перш ніж він наважиться завдати удару, їх буде набагато більше. Не тільки таких злодіїв, як він, а й слабких… самотніх людей… людей, які не пустили Бога до своїх сердець.

«Може, він не справжній, — написав Нік. — Може, він просто… — Він задумався, погриз кінчик ручки, а тоді дописав: — …налякана погана часточка кожного з нас. Може, нам сниться те, що могли б зробити й ми, і нам страшно».

Коли Ральф читав це вголос, він насупився, і Еббі одразу зрозуміла, про що йдеться. Ця писанина мало чим відрізнялася від розмов, які правили нові священики, котрих чимало розвелося за останні двадцять років. Вони були переконані, що сатани насправді немає. Для них зло існувало, та походило воно від первородного гріха: він сидів у кожному з нас, і дістати його було так само неможливо, як почистити яйце, не розбивши його шкаралупи. Згідно з тими новітніми священиками, сатана був чимось на кшталт пазла, і кожен чоловік, жінка й дитя на землі додавали до нього шматочок себе. Так, звучало це свіжо й модерно, та проблема в тому, що це неправда. І якщо Нік не змінить своєї думки, темний чоловік поласує ним на вечерю.

— Я тобі снилася. Я справжня, хіба ні?

Нік кивнув.

— І ти мені снився. Хіба ти несправжній? Та ж ні, дякувати Богові — ось ти, сидиш із блокнотом на колінах. Той чоловік так само реальний, як ми з тобою.

Так, він був справжнім. Вона подумала про тхорів, про червоне Око, яке розплющувалося в темряві. Коли вона знову заговорила, голос прозвучав хрипко.

— Він не диявол, — сказала вона. — Та вони із сатаною знаються й віддавна збираються на пораду. У Біблії не сказано, що сталося з Ноєм і його сім’єю, коли відступила вода. Та я не здивуюся, якщо за їхні душі велася запекла війна — за їхні душі, тіла, спосіб мислення. І я не здивуюся, коли виявиться, що зараз ми на їхньому місці. Наразі він сидить десь на захід від Скелястих гір. Рано чи пізно він рушить на схід. Може, не цього року, бо йому треба набратися сил. І ми мусимо з ним розібратися.

Нік захитав головою. У його очах читалося збентеження.

— Так, — тихо промовила вона. — От побачиш. Попереду багато прикрих днин. Зі смертями, жахами, зрадами й слізьми. І не всі з нас доживуть, щоб побачити, як усе скінчиться.

— Мені це геть не подобається, — пробурмотів Ральф. — Нам несолодко й без того мужика, про якого ви з Ніком говорите. Хіба в нас мало проблем? Немає ні лікарів, ні струму — нічого немає. Нащо нам ще ця клята морока?

— Не знаю. Так Бог велить. Таким, як Еббі Фрімантл, Він не дає звіту.