Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Ясна річ, — озвався Ральф.

Джина вже заснула, і Олівія віднесла дівчинку до ліжка. До кухні, у якій наразі сиділо більше людей, ніж за багато минулих років, почали закрадатися сутінки. Крекнувши, матінка Ебіґейл звелася на ноги та запалила три каганці: один для столу, другий поставила на плиту (чавунний «Блеквуд» уже остигав і щось задоволено цокав до себе), третій примостила на підвіконні. Темрява відступила.

— Можливо, колись було дійсно краще, — раптом заговорив Дік.

Усі очі звернулися до нього. Він зашарівся й кашлянув, та Ебіґейл лиш усміхнено гмикнула.

— Тобто це перша домашня їжа, яку я куштував від… ну, певне, від тридцятого червня, — спробував захиститися Дік. — Того дня струм зник. Та й готував я сам. Хоча «готував» — це гучно сказано. А от моя дружина… вона була дуже гарною кулінаркою. Вона…

Дік замовк, та саме повернулась Олівія.

— І не прокинулася, — сказала вона. — Стомилася дівчинка.

— А ви хліб печете? — запитав Дік у матінки Ебіґейл.

— Ще б пак. Завжди пекла собі хліб. Звісно, без дріжджів — дріжджі тепер в історії. Та є й інші способи з цим упоратись.

— Я не можу без хліба, — просто сказав він. — Гелен… моя дружина… пекла хліб двічі на тиждень. І тепер я жадаю лише його. Дайте мені три скибки хліба, трохи полуничного джему, і я помру щасливим.

— Том Каллен утомився, — знічев’я озвався Том. — ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «втомився».

Він так позіхнув, що щелепи хруснули.

— Можете лягти в коморі, — сказала Ебіґейл. — Там трохи тхне пліснявою, однак сухо.

Кілька секунд вони просто дослухалися до шелестіння дощу, який пішов із годину тому. Якби вона була на самоті, цей шум міг здатися тужливим. Та в компанії він звучав приємно й таємниче, немов перетворив їх на спільників. Вода клекотала в жерстяній ринві та лопотіла в дощовій діжці, яку Еббі й досі тримала з іншого боку дому. Далеко, десь над Айовою, буркотів грім.

— Певне, ви маєте спальники? — спитала вона в них.

— Які хочеш, — кивнув Ральф. — З нами все буде гаразд. Томе, ходімо.

Він підвівся.

— Ральфе, — затримала його Ебіґейл, — я от думала попросити вас із Ніком трохи затриматися.

Увесь цей час Нік сидів за столом, у протилежній частині кімнати від її крісла-гойдалки. Ебіґейл подумалося, що багато хто вважає, ніби німі губляться в товаристві нормальних людей, намагаються триматися в тіні. Та в Нікові було щось таке, що не дало цьому трапитися. Він сидів цілком нерухомо, стежив за розмовою, що гуляла кімнатою, і його обличчя реагувало на кожне слово. Він мав відкрите, розумне, однак надто змучене обличчя як на такого молодого хлопця. Кілька разів вона помічала, як мовці зиркали на нього, ніби хотіли, щоб він підтвердив їхні слова. І вони ні на хвильку не забували про його присутність. Кілька разів вона ловила Ніка на тому, що він стурбовано дивиться в темряву за вікном.

— А ви могли б спустити мені отой матрац? — тихо спитала Джун.