Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Зараз ми з Ніком усе зробимо, — сказав Ральф і підвівся.

— Не хочу самому йти до темного сараю, — мовив Том. — Ой, ні!

— Я піду з тобою, друзяко, — підвівся Дік. — Увімкнемо ліхтар «Коулмен» і ляжемо спати. Мем, іще раз вам дякую. Не можу вам передати, який був чудовий вечір.

Інші повторили його подяку. Нік із Ральфом знесли донизу матрац, і блощиць там не виявилося. Том із Діком (Ебіґейл подумала, що до комплекту їм лише Гаррі не вистачає[314]) пішли до сараю, і за півхвилини там загорівся ліхтар. Незабаром на кухні лишилися тільки Нік, Ральф і матінка Ебіґейл.

— Мем, ви не проти, якщо я закурю? — спитав Ральф.

— Тільки попіл на підлогу не струшуй. Якраз позаду стоїть буфет — візьми собі попільничку.

Ральф устав з-за столу, і Еббі лишалося дивитися тільки на Ніка. На ньому були сорочка кольору хакі, блакитні джинси та вилинялий армійський жилет. Щось у його вигляді казало їй, що вона його звідкись знає або що їй судилося з ним познайомитися. Матінка Ебіґейл дивилася на нього, і її огортало спокійне відчуття мудрості й завершеності, ніби в цю мить звершилося давнє пророцтво. Ніби на одному кінці її життя стояв Джон Фрімантл, її батько, — високий, чорний, поважний; а на другому був цей чоловік — молодий, білий, німий, з одним блискучим, виразним оком, що дивилося на неї зі змученого обличчя.

Вона визирнула у вікно й побачила, що електричне сяйво ліхтаря «Коулмен» струменить із вікна комори та освітлює невеличку латку її подвір’я. Матінка Ебіґейл замислилася, чи досі там тхне коровою — вона не ходила туди вже років зо три. Не виникало потреби. Дейзі, її останню корову, продали в 1975 році, та в 1987-му в коморі ще стояв її запах. Певно, і донині стоїть. Та байдуже. Бувають і гірші пахощі.

— Мем?

Вона повернулася на голос. Поряд із Ніком уже сидів Ральф — у світлі ламп він примружено дивився на аркушик. На колінах Нік тримав блокнот і ручку. Він не зводив із неї очей.

— Нік каже… — Ральф знічено кашлянув.

— Ну-ну.

— Він пише, що йому важко читати по ваших губах, бо…

— Здається, я знаю чому, — сказала вона. — Зараз усе буде.

Вона підвелася й почовгала до комода. Над ним висіло кілька полиць, і на другій стояла пластикова банка з двома вставними щелепами, що плавали в каламутній рідині, наче експонати анатомічного театру.

Вона виловила протези й промила їх ківшиком води.

— Господи милий, збав мене од страждань, — скривилася матінка Ебіґейл і вставила щелепи. — Нам треба поговорити. Ви головні у вашій ватазі, і ми мусимо де з чим розібратися.

— Ну, це не про мене, — сказав Ральф. — Був фабричним працівником на повну ставку та фермером на півставки, а вище й не підіймався. За життя напрацював більше мозолів, ніж гарних ідей. Нік — от він у нас за голову.

— Це правда? — Вона перевела погляд на Ніка.

Той узявся щось хутко писати, а Ральф читав його слова вголос: «Так, ми рушили сюди на мою пропозицію. А от щодо “головного” я не знаю».