Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Так, — пожвавішала вона. — Набагато краще. Тепер я зможу поїсти.

Він повернувся до плити й помішав яйця, що вже почали підійматися. У шухляді з посудом знайшлася тертушка, тож Ларрі настругав жменьку американського сиру й посипав ним яйця. Ззаду почувся якийсь рух, і наступної миті квартиру заповнив Дебюссі. Як на Ларрі, він був надто легким і розцяцькованим. Легка класична музика йому не подобалася. Якщо вже ставити класичне лайно, то краще хай гримне як слід — Бетховен, Вагнер, типу такого. Нащо бавитись якимись пиздюльками?

Трохи раніше вона спитала в нього, чим він заробляв… невимушено, як людина, для якої гроші на прожиття ніколи не становили проблеми, згадав Ларрі з презирством. «Я був рок-н-рольним співаком, — сказав він тоді й сам здивувався, наскільки безболісно сприйняв минулий час у її мові. — Співав в одному гурті, потім в іншому. А бувало, і записувалися». Вона кивнула, і тему закрили. Бажання розказувати про «Сонце» в нього не виникло — та пісня також лишилась у минулому. Провалля між колишнім життям і теперішнім було таким великим, що Ларрі й не встиг його остаточно збагнути. У тому житті він тікав від продавця кокаїну, а в цьому ховав чоловіка в Центральному парку й сприймав це як належне. Ну майже.

Ларрі виклав яйця на тарілку, зробив на додачу чашку розчинної кави, добряче хлюпнувши туди молока й щедро сипнувши цукру (сам Ларрі жив за кредо далекобійників: «Як хочеш чашку цукру з вершками, нащо просити кави?»), і поніс усе до столу. Рита сиділа на пуфі, розвернувшись обличчям до стереосистеми та взявшись за лікті. Дебюссі точився з колонок струмком розплавленого масла.

— Сніданок подано! — покликав Ларрі.

Слабко всміхнувшись, вона підійшла ближче, подивилася на яйця, наче бігун, який оцінює перешкоди, і взялася до їжі.

— Смачно, — сказала Рита. — Ти мав рацію. Дякую.

— Їж на здоров’ячко, — відказав Ларрі. — Слухай. Ось що я пропоную. Пройдемо П’ятою та Тридцять Дев’ятою й повернемо на захід. Далі тунелем Лінкольна до Нью-Джерсі. Можемо рушити трасою 495 на північний захід, до Пассаїку, а тоді… Як яйця, нормально? Не зіпсувались?

Рита всміхнулася.

— Такі, як треба. — Вона вкинула до рота шматок яєчні, запила кавою. — Дуже смачно. Продовжуй, я слухаю.

— Від Пассаїку шуруємо на захід, доки дороги не звільняться, а тоді знайдемо автівку. Потім можна завернути на північний схід і поїхати до Нової Англії. Зробимо невеликий гак, розумієш? На перший погляд маршрут довший, та гадаю, що так ми оминемо чимало заторів. А тоді можемо підшукати будиночок десь у Мейні, біля океану. У Кіттері, Йорку, Веллсі, Оґанквіті, у Скарборо чи Бут Гарбор. Що думаєш?

Ларрі говорив, замислено дивлячись у вікно, і тепер розвернувся, щоб глянути на Риту. Побачене перелякало його — Ларрі здалося, що вона втрачає розум. Рита усміхалася, однак то була гримаса болю й жаху. На обличчі в неї виступили великі круглі краплини поту.

— Рито? Господи, Рито, що?..

— …вибач… — вона підхопилася, перекинувши стілець, і чкурнула геть.

Рита зачепила пуф, і він покотився на ребрі, наче велика шашка. Вона мало й сама не впала.

— Рито?!

Наступної миті вона була вже у ванній, і до нього долинув болісний звук — то вертався сніданок. Ларрі роздратовано ляснув по стільниці, а тоді підвівся й рушив за нею. Господи, як же він ненавидів, коли блюють. Завжди хотілося й самому ригнути. Від млосного запаху американського сиру в нього скрутило шлунок. Рита сиділа на блідо-блакитних кахлях, підклавши під себе ноги й кволо схиливши голову над унітазом.

Вона витерлася жмутком туалетного паперу й благально звела на нього очі. Обличчя в неї геть побіліло.

— Пробач мені, Ларрі, я просто не змогла. Чесно. Мені дуже шкода.

— Господи, якщо ти знала, що так буде, нащо взагалі виделку брала?