Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

КА-ВАММ!

Ще одна цистерна. Опору повітря спереду ніби не стало, і ззаду до нього притулилася велетенська тепла рука, щільно обтисла кожен вигин його тіла, від голови до ніг, та штовхнула Сміттєбака: носаки його черевиків ледве торкалися дороги, а на обличчі з’явився вишкір людини, що напудила в штани, бо її прив’язали до найбільшого у світі повітряного змія, якого підхопив міцний порив вітру, і мотузка обірвалася — лети, лети, крихітко, високо в небо, лети, доки вітер не облишить тебе, перетворивши на безпорадний галасливий метеорит.

Позаду лунала канонада вибухів, наче в повітря на язиках праведного полум’я злітав склад боєприпасів самого Господа; сатана штурмував небеса, а капітан його артилерії — це скажено вишкірений дурень із червоними, оббілованими щоками, Чувак-Сміттєбак, якому вже ніколи не бути Дональдом Мервіном Елбертом.

Повз нього миготіли розбиті автівки, що стояли на узбіччі, поштова скринька містера Стренга з піднятим прапорцем, мертвий пес із задертими лапами, звалений електричний стовп у кукурудзяному полі.

Рука штовхала вже легше. Попереду з’явився опір. Сміттєбак ризикнув зиркнути за спину й побачив, що схил, на якому стояли паливні цистерни, перетворився на суцільну масу вогню. Горіло все. Здавалося, палала навіть дорога, і обважнілі од листя дерева займалися просто на його очах.

Чувак-Сміттєбак пробіг іще з чверть милі[176], а тоді захекано вповільнився, надуваючи щоки. Він проплентався близько милі та сів перепочити. Сміттєбак дивився на дим і радісно нюхав гар. Гасити вогонь було нікому, і полум’я могло податися в будь-який бік — куди вітер подме. Горітиме місяцями. Зжере Повтенвілль і рушить далі на південь, руйнуючи будинки, села, ферми, поля, гаї та ліси. Лінія вогню могла сягнути Терр-Ота й спопелити місце його колишнього ув’язнення. А може піти ще далі! Насправді може й…

Його очі знову звернулися до півночі, у бік Ґері. Зараз місто було вже видно: проти неба тихо й безневинно стояли велетенські труби, наче мазки білої крейди на світло-блакитній дошці. А за Ґері — Чикаґо. Скільки там цистерн із паливом? Скільки заправок? Скільки мовчазних поїздів на рейках, скільки вагонів із селітрою та скрапленим газом? Скільки бідних районів із сухими, як хмиз, халупами? Скільки ще міст за Ґері й Чикаґо?

Там простягалася ціла країна, готова спалахнути на літньому сонці.

Посміхаючись до самих вух, Чувак-Сміттєбак звівся на ноги й рушив далі. Шкіра вже почервоніла — скоро буде майже як у вареного рака. Цього він не відчував, та вночі опіки не даватимуть йому спати, сповнятимуть його захватом: на нього чекали більші, ще кращі пожежі. Він дивився на світ лагідним, радісним, та цілковито божевільним поглядом. То були очі людини, що знайшла вісь власної долі та вхопилася за неї обома руками.

Розділ 35

— Я хочу забратися з міста, — сказала Рита, не обернувшись.

Вона стояла на балконі невеличкої квартири, і ранковий вітерець вигравав її прозорим пеньюаром, задуваючи крізь розсувні двері цілі ярди легкої матерії.

— Гаразд, — мовив Ларрі.

Він сидів за столом і їв сендвіч із яєчнею.

Вона повернула до нього змарніле обличчя. Якщо в день їхньої зустрічі в парку вона мала вигляд елегантної жінки за сорок, то тепер немов балансувала на часовому лезі, що відділяє шістдесят і сімдесят років. Між її пальців стирчала цигарка, і вогник тремтів, малюючи в повітрі сиві закарлючки. Вона піднесла цигарку до губ і випустила дим, навіть не затягнувшись.

— Я цілком серйозно.

Ларрі витерся серветкою.

— Знаю, — сказав він. — Розумію. Треба йти.

Її лицьові м’язи обвисли, створивши подобу полегкості, і з підсвідомою відразою (ну, не до кінця підсвідомою) Ларрі подумав, що так вона виглядає ще старшою.

— Коли?