Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Рита й досі дивилася на вулицю. Біля перехрестя дорога скидалася на вузький і загачений автівками каньйон, що пролягав між високими скелями з бетону та скла. Було таке враження, наче всі мешканці міста вирішили припаркуватися на вулиці.

— Я літала на Бермудські острови, Ямайку, в Англію, Монреаль, Сайґон та Москву. Але не була в поході із самого дитинства — відтоді, як батько водив мене з Бесс до зоопарку. Ходімо, Ларрі.

———

Для Ларрі Андервуда то був незабутній похід. Він зловив себе на думці, що Толкіна Рита процитувала доволі влучно, адже землі в його міфічних творах показані крізь призму часу й збудженої, мало не божевільної уяви: люди, ельфи, енти, тролі, орки… У Нью-Йорку такі тварюки не водилися, однак багато чого змінилося й набуло химерних рис, і його було важно сприймати за дійсність. З вуличного ліхтаря на перетині П’ятої й Східної П’ятдесят Четвертої вулиць, у людному донедавна районі, звисав чоловік. На шию мерцеві почепили плакат із єдиним словом: «МАРОДЕР». На шестигранній урні для сміття (на боках були немов щойно приклеєні реклами якоїсь бродвейської вистави) лежала кішка з кошенятами — годувала малят і ніжилася на теплому вранішньому сонці. Усміхаючись на всі зуби, до них підійшов молодик із валізою та сказав Ларрі, що заплатить мільйон доларів, якщо йому дозволять побавитися з жінкою. Хвилин п’ятнадцять. Очевидно, той мільйон лежав у валізі. Ларрі зняв гвинтівку з плеча й сказав йому нести свої гроші в інше місце.

— Чуваче, без проблем. Без образ, окей? Просто спитав. Як мужик маєш мене зрозуміти. Гарного дня. Не попадайся.

Невдовзі після зустрічі з тим чоловіком (істерично хихочучи, Рита наполягала на тому, щоб вони називали його Джоном Берзфордом Тіптоном[178] — ім’ям, яке для Ларрі нічого не означало) вони підійшли до перетину П’ятої й Тридцять Дев’ятої вулиць. Було вже близько полудня, і Ларрі запропонував пообідати. На розі стояла кулінарія, та коли вони прочинили двері, на них дмухнуло таким смородом, що Рита відсахнулася.

— Я туди не зайду. Інакше весь апетит згублю, — промовила вона вибачливим тоном.

Ларрі гадав, що всередині знайдеться трохи в’яленого м’яса, салямі чи пепероні, та після того, як за чотири квартали перед тим до них підійшов «Джон Берзфорд Тіптон», йому не хотілося полишати її навіть на кілька хвилин. Тож вони пройшли півкварталу на захід, знайшли лавку та поїли сушених фруктів із в’яленим беконом. Потім намастили сиром крекери «Рітц», закусили ними та запили все холодною кавою з термоса.

— Цього разу я дійсно зголодніла, — гордо сказала Рита.

Ларрі всміхнувся. Йому полегшало. Було приємно просто рухатися, якось діяти. Він говорив Риті, що за містом їй стане краще. Тоді він просто намагався її заспокоїти. А тепер, побачивши, як зміцніла власна сила духу, зрозумів, що не збрехав. У Нью-Йорку було як на цвинтарі, де ще не всі мерці заспокоїлися. Що швидше вони заберуться з міста, то краще. Можливо, Рита знову стане такою, як у день їхньої зустрічі в парку. Другорядними дорогами дістануться до Мейну, а тоді облаштуються в літній садибі якогось заможного курваля. Зараз на північ, а у вересні-жовтні — на південь. Бутбей Гарбор улітку, Кі Біскейн узимку. Чудово звучить. Поринувши в думки, Ларрі підвівся, повісив на плече вінчестер і не помітив, як Рита скривилася від болю.

Тепер вони рушили на захід, і їхні тіні волочилися позаду — спершу вони скидалися на приплюснутих жаб, а тепер, у розповні дня, почали видовжуватися. Вони пройшли авеню Америк, потім Сьому, Восьму, Дев’яту, Десяту. Вулиці були мовчазні й загачені — застиглі пістряві ріки автівок, серед яких переважали жовті таксі. Багато машин перетворилися на катафалки: гнилий водій схилився над кермом, пасажир обм’як, немов утомився від простою в заторі й заснув — усюди те саме. Ларрі замислився, чи не сісти їм на мотоцикли, щойно виберуться з міста. Мотоцикли — транспорт маневрений, і можна буде спробувати об’їхати загачені ділянки на шосе, бо мертвих автівок на дорогах точно траплятиметься чимало.

Однак це якщо припустити, що Рита вміє керувати мотоциклом. А з огляду на все, радше виявиться, що ні. Співжиття з Ритою ставало морокою. Принаймні в певних аспектах. Та якщо до такого дійде, вона зможе сісти й позаду.

На перехресті Тридцять Дев’ятої й Сьомої вулиць вони побачили молодика в самих обрізаних під шорти джинсах — він лежав на даху таксі «Дінь-дінь».

— Він що, помер? — спитала Рита.

Зачувши її голос, юнак сів, озирнувся й помахав до них. Вони помахали у відповідь. Молодик спокійно влігся назад.

Коли вони перетнули Одинадцяту авеню, було кілька хвилин по другій. Ларрі почув позаду болісний крик і побачив, що Рита вже не йде поряд.

Вона присіла на коліно й трималася за ногу. Тоді Ларі вперше помітив, що жінка взута в дорогі сандалі з відкритими носаками — вони коштували доларів вісімдесят і годилися хіба для прогулянки П’ятою авеню. Вітрини пороздивлятися. А для їхньої пішої мандрівки…

Ремінці повпиналися в її щиколотки й протерли шкіру. Ногами бігла кров.

— Ларрі, мені шко…

Він ривком поставив її на ноги.