Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Нік також звівся на ноги.

«Польові дороги?» — начеркав він.

— Може вийти, — кивнув Соумз. — Та я лікар, а не герой. Джо сказав, що в кабіні тієї вантажівки він помітив зброю. Армійські карабіни. І якщо хтось спробує виїхати з Шойо путівцем, а там вартові — хтозна? І що втікач знайде за межами міста? Повторюю: хтось дав маху. І тепер вони намагаються все приховати. Божевілля. Божевілля. Звісно, новини про це просочаться, і зовсім скоро. А скільки людей тим часом сконає?

Перелякавшись, Нік просто дивився, як доктор Соумз повернувся до автівки й повільно сів за кермо.

— А ти, Ніку? — сказав Соумз, визирнувши у вікно. — Як почуваєшся? Морозить? Чхаєш? Кашляєш?

Нік похитав головою.

— Спробуєш вибратися з міста? Гадаю, якщо підеш полями, то, може, й утечеш.

Нік похитав головою та написав: «Ті чоловіки замкнені в камерах. Я не можу їх просто кинути. Вінс Хоґан захворів, однак двоє інших наче в порядку. Принесу їм сніданок і піду провідаю місіс Бейкер».

— Дбайливий ти хлопчина, — сказав Соумз. — Таких небагато. А парубків, які зберегли почуття відповідальності в нашу епоху деградації, ще менше. Вона це оцінить, Ніку, я знаю. Містер Брейсман, методистський священик, казав, що також зазирне. Боюся, до вечора йому доведеться відвідати чимало домівок. Обережніше з тими в’язнями, гаразд?

Нік серйозно кивнув.

— Добре. Спробую провідати тебе після обіду.

Він перемкнув передачу й поїхав геть — стомлений, зіщулений старий із червоними очима. Нік провів його стурбованим поглядом, а тоді рушив до придорожнього кафе. Було відчинено, однак на роботу вийшов лише один із двох кухарів, троє з чотирьох офіціанток також не з’явилися на зміну із сьомої до третьої. Замовлення несли дуже довго. Коли він повернувся до в’язниці, Біллі з Майком виглядали страшенно переляканими. Вінс Хоґан марив, і до шостої вечора його не стало.

Розділ 19

Відтоді, як Ларрі бував на Таймс-сквер, минуло стільки часу, що він очікував побачити це місце інакшим, магічним. Усе виглядало б меншим і водночас кращим: буйна, смердюча й іноді небезпечна життєва енергія цього місця не лякатиме його, як у дитинстві, коли він пробирався сюди сам чи з Бадді Марксом, щоб сходити на подвійний кіносеанс за 99 центів або повитріщатися на блискуче барахло у вітринах крамниць, зазирнути до аркад і більярдних зал.

Однак усе здавалося таким самим, і цей ефект був аж надмірним, адже дещо й справді змінилося. На розі, одразу біля виходу з метро, стояла газетна розкладка, а тепер її не стало. За півкварталу звідти колись сяяла вогниками й дзеленчала аркада з дешевими ігровими автоматами та небезпечними на вигляд молодиками — ті забіяки грали в «Ґоттліба на безлюдному острові» й «Космічні перегони», а з куточків губ у них звисали цигарки. Тепер там був «Орандж Джуліус»[91]. Біля входу крутилася ватага чорношкірих юнаків, і їхні тіла нижче пояса плавно вигойдувалися, немов десь неподалік грав джаз — джаз, який можуть уловити лише чорні вуха. З’явилося більше масажних салонів та кінотеатрів для дорослих.

Однак за великим рахунком площа лишилася такою самою, і Ларрі зробилося сумно. Єдина справжня відмінність лише погіршила стан речей — тепер він здавався собі туристом. Та може бути, що й корінні нью-йоркці почувалися на Таймс-сквер туристами-карликами, яких постійно тягне глянути вгору й почитати електронні табло. Він не міг сказати напевне, бо забув, що таке бути єдиним цілим із Нью-Йорком. Перевчатися заново йому не дуже хотілося.

Того дня мати не вийшла на роботу. Протягом останніх кількох днів вона змагалась із застудою й уранці прокинулася з жаром. Він лежав у безпечному вузенькому ліжку у своїй старій кімнаті та чув, як вона готувалася до сніданку — стугоніла посудом, чхала й щоразу примовляла: «Чорт!» Ларрі почув, як увімкнувся телевізор і з динаміків полинули новини каналу «Тудей». Спроба державного перевороту в Індії. Вибух електростанції у Вайомінгу. Верховний суд мав прийняти важливе рішення з питання прав геїв.

Ларрі зайшов на кухню, на ходу застібаючи сорочку. Новини скінчились, і показували, як Джин Шаліт[92] брав інтерв’ю в якогось лисого чоловіка. Лисий чоловік показував набір маленьких тваринок, яких він вручну видув зі скла. Склярство, розказував він, це його хобі впродовж сорока років, і його книгу збирається опублікувати видавництво «Рендом Хаус». А тоді він чхнув. «Вибачаю», — випередив його Джин Шаліт і хихотнув.

— Просто посмажити чи хочеш бовтанку? — запитала Еліс Андервуд.

Вона була у своєму домашньому халаті.