Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Білл не став глузувати.

— Вибач, що кричав на тебе, чуваче. Вінсові справді погано. Йому потрібен лікар.

Нік кивнув і вийшов, намагаючись придумати, що робити. Він схилився над столом і записав у нотатнику: «Шерифе Бейкере чи хто там це читатиме, я пішов по сніданок для в’язнів і спробую знайти доктора Соумза. Здається, Вінс Хоґан справді хворий, не прикидається. Нік Андрос».

Нік вирвав аркуш із записника й поклав його на середину столу. Засунув нотатник у кишеню й вийшов на вулицю.

Першим, що його вразило, були непорушна денна спека й запах зелені. Опівдні стоятиме пекло. То була така днина, коли люди намагалися закінчити справи якнайраніше, аби розслабитися після обіду, та в очах Ніка головна вулиця здавалася химерно лінивою як на вранішню годину — наче не робочий день, а неділя.

Більшість діагональних паркувальних місць перед крамницями були порожні. Вулицею котилося кілька легковиків і фермерських вантажівок, та небагато. Здавалося, крамниця госптоварів відчинена, та жалюзі банку «Меркантайл» і досі ніхто не підняв, хоча вже перевалило за дев’яту.

Нік повернув праворуч — до придорожнього кафе, яке було за п’ять кварталів звідти. Він саме підійшов до рогу третього кварталу, коли побачив, як у його бік повільно котиться автівка доктора Соумза. Машина виляла з боку в бік, немов від утоми. Нік енергійно замахав до лікаря, хоча й не знав, чи той пригальмує, однак Соумз зупинився на узбіччі, спокійно зайнявши чотири паркувальні місця. Він лишився в машині — просто сидів за кермом. Його вигляд шокував Ніка. Відтоді, як Нік бачив лікаря за невимушеними жартами з шерифом, Соумз постарів років на двадцять. Це було через виснаження, та самим виснаженням усе не пояснювалося — навіть Нік це розумів. Немов для того, аби підтвердити його думки, лікар дістав із нагрудної кишені зіжмаканий носовичок — наче старий маг, який показує замусолений фокус, — і чхнув у нього кілька разів. Потім Соумз відкинув голову на сидіння, привідкривши рота, щоб дихати. Шкіра в нього була такою жовтою та блискучою, що Нік не міг не порівняти його з мерцем.

А тоді Соумз розплющив очі й сказав:

— Шериф Бейкер помер. Якщо ти зупинив мене, щоб спитати про нього, забудь. Він помер уночі, о другій із чимось. А тепер і Джейні захворіла.

Очі в Ніка розширилися. Шериф Бейкер помер? Таж тільки вчора заходила Джейн Бейкер — казала, що йому краще. І вона… з нею було все добре. Ні, це неможливо.

— Ще й який мертвий, — сказав Соумз, наче Нік промовив свої думки вголос. — І не тільки він. За останні дванадцять годин я підписав дванадцять свідоцтв про смерть. І знаю ще двадцятьох людей, які сконають до полудня, якщо Бог не змилується. Та я сумніваюся, що це справа Божих рук. Маю підозру, що саме тому Він і не втручатиметься.

Нік дістав із кишені нотатник і написав: «Що з ними таке?»

— Не знаю, — сказав Соумз, повільно зминаючи аркуш. Кинув його в риштак. — Та, здається, воно підкосило всіх місцевих, і ще ніколи в житті мені не було так лячно. Я й сам його підхопив, хоча наразі мене найбільше діймає звичайна втома. Я вже не молодик. Не можу гасати туди-сюди без упину — за все потрібно платити, розумієш? — у його голос закралася виснажена, перелякана вередливість, але, на Нікове щастя, він її не чув. — Одначе від того, що я себе пожалію, краще не стане.

Нік не усвідомлював, що Соумз дійсно себе жаліє, тому лише спантеличено дивився на нього.

Соумз виліз з автівки, узявшись за Нікову руку, щоб не впасти. Він мав старечу хватку — слабку й дещо панічну.

— Ходімо до тієї лавки, Ніку. Ти гарний співрозмовник. Гадаю, тобі це вже говорили.

Нік показав пальцем у бік тюрми.

— Нікуди вони не дінуться, — сказав Соумз, — а якщо й злягли, наразі вони в самому низу мого списку.

Вони сіли на яскраво-зелену лавку — на спинку хтось приклеїв рекламу місцевої страхової компанії. Соумз вдячно підставив обличчя під теплі сонячні промені.

— Застуда й гарячка, — сказав він. — Почалося близько десятої вечора. Ще донедавна надходили скарги лише на застуду. Дякувати Богу, що не на пронос.