Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Тим часом Дебора запалила маленьку воскову свічечку і поставила її на цегляну піч. Мендель Зинґер, крекчучи, виліз на крісло і задмухнув нарешті ту лампу. Міріям лягла в куток, коло Менухима. Вона роздягнеться тільки коли зовсім стемніє. Вона чекала, затамувавши подих, із заплющеними повіками, поки батько домурмоче свою нічну молитву. Крізь отвір від сучка їй було видно синє і золоте мерехтіння ночі. Вона роздяглася і обмацала груди. Вони боліли. Її шкіра мала власну пам'ять і пам'ятала кожне місце великих, твердих і гарячих чоловічих рук. Її нюх мав власну пам'ять і пам'ятав запах чоловічого поту, горілки і юхти невпинно, з мучівною вірністю. Вона чула хропіння батьків і Менухимове квохтання. Тоді Міріям встала, в сорочці, боса, з важкими косами, які закладала спереду та кінці яких ззаду сягали до стегон, відсунула засувку і вийшла в чужу ніч. Вона глибоко дихала. Їй здавалося, що вона вдихає цілу ніч, всі золоті зорі поглинала вона своїм диханням, а ще більше палало в небі. Жаби кумкали, і сюрчали цвіркуни, північно-східний край неба оточувала широка срібна смуга, в якій, здавалося, вже вкладено ранок. Міріям думала про ниву, своє шлюбне ложе. Вона обійшла навколо хати. Здалека мерехтів великий білий мур казарми. Вона посилала Міріям кілька скупих світелок. Там у великій залі спали Степан, Іван, і Всеволод, і ще багато інших чоловіків.

Завтра п’ятниця. Слід усе підготувати до суботи: м'ясні кульки, щуку і курячий бульйон. Печіння починалося вже зранку, о шостій. Коли широка срібна смуга взялася багрянцем, Міріям знову прослизнула до кімнати. Вона вже не заснула. Крізь дірку від сучка у віконниці бачила перші спалахи сонця. Вже батько з матір'ю заворушилися уві сні. Настав ранок. Шабат минув, неділю Міріям провела у збіжжі, зі Степаном. Урешті вони пішли ген далеко, в наступне село, Міріям пила горілку. Весь день її шукали вдома. Ну, і хай собі шукають. Її життя коштовне, літо коротке, скоро почнуться жнива. У лісі вона ще раз переспала зі Степаном. Назавтра, в понеділок, її батько поїхав у Дубно, по папери.

О п'ятій ранку, в понеділок, прокинувся Мендель Зинґер. Напився чаю, помолився, а тоді хутко скинув молитовний ремінь і подався до Самешкіна. «Доброго ранку!» — гукнув він здалека. Менделеві Зинґеру на душі було так, ніби вже тут, перед всіданням до Самешкінової підводи, починаються урядові справи, і він мусить привітатися із Самешкіним, як із урядником.

«Ліпше я поїду з твоєю жінкою! — сказав Самешкін. — Вона ще нічого собі, показна як на свої роки, і цицьки в неї нівроку».

«Їдьмо», — сказав Мендель.

Коні іржали й били себе хвостами по крупах. «Гей! Вйо!» — крикнув Самешкін і ляснув батогом.

Об одинадцятій перед полуднем вони вже були в Дубні. Менделеві сказали зачекати. Він пройшов, тримаючи картуза в руках, крізь велику браму. Воротар був при шаблі.

«Тобі до кого?» — спитав він.

«Я хочу до Америки — куди мені?»

«Ім'я?»

«Мендель Мехелович Зинґер».

«А до Америки чого?»

«Заробити грошей, бідую я».

«Іди в номер вісімдесят чотири, — сказав воротар. — Там уже багато чекають».

Вони сиділи у великому, склепінчастому, пофарбованому вохрою коридорі. Чоловіки в синіх одностроях стерегли двері. Вздовж стін стояли лавки — всі зайняті. Та варто було увійти комусь новому, як сині чоловіки робили рух рукою; і ті, що вже сиділи, посувалися, і новачок сідав. Тут курили, спльовували, лузали гарбузове насіння і хропіли. День тут не був днем. Крізь матове скло дуже високого, дуже далекого отвору можна було дістати бліде уявлення про день. Годинники десь цокали, але якось усі розминалися з часом, який у цих високих коридорах зупинився. Іноді котрийсь із чоловіків у синьому однострої вигукував чиєсь прізвище. Всі сплюхи будилися. Викликаний підводився, шкандибав до дверей, обсмикував костюм і входив у високі двостулкові двері, що замість клямки мали велику круглу кулю. Мендель міркував, як цю кулю покрутити, щоби відчинити двері. Він встав; від довгого сидіння затиснутим між людьми в нього боліли кінцівки. Та не встиг він підвестися, як до нього приступив синій чоловік. «Сядь!» — крикнув синій чоловік. Мендель уже не знайшов місця на своїй лавці. Він став коло неї, притиснувся до стіни, в нього було бажання стати пласким, як ця стіна.

«Чекаєш на номер вісімдесят чотири?» — спитав синій чоловік. «Так», — сказав Мендель Зинґер. Він був переконаний, що його збираються остаточно звідси виставити. Доведеться Деборі ще раз їхати. П'ятдесят копійок і п'ятдесят — разом рубель.

Але синій чоловік не мав наміру виганяти Менделя. Синьому чоловікові залежало передусім на тому, щоби всі сиділи на своїх місцях, а він їх усіх бачив. Коли один уже встав, то ще бомбу чого доброго кине.

«Анархісти іноді перевдягаються», — думав собі вартовий. І підкликав Менделя, обшукав його, запитав документи. А оскільки все було гаразд, а Мендель не мав місця, синій чоловік сказав: «Диви, бачиш ті скляні двері? Іди туди. Там номер вісімдесят чотири!»

«Тобі чого?» — закричав широкоплечий чоловік за письмовим столом. Докладно під портретом царя сидів той урядник. Він складався з вусів, лисої голови, еполетів і ґудзиків. Він був наче прекрасний бюст за своїм мармуровим каламарем. «Хто тобі дозволив так запросто сюди увійти? Чого не питаєш?» — загримів голос із бюста.

Мендель Зинґер тим часом глибоко вклонився. До такого прийому він був неготовий. Він зіщулився і так перечекав той грім, бажаючи стати крихітним, зрівнятися з підлогою, ніби його застала буря серед чистого поля. Поли його довгого кафтана розкрилися, і урядник побачив шматок протертих Менделевих штанів і вичовганої шкіри на халявах чобіт. На цей вид урядник ледь злагіднів. «Підійди ближче!» — наказав він, і Мендель рушив, висунувши вперед голову, мовби збирався буцнутися в письмовий стіл. І тільки помітивши, що вже наблизився до облямівки килима, Мендель трохи підняв голову. Урядник посміхнувся. «Документи давай!» — сказав він.