Розділ «III Божевілля, яке йде з моря»

Божевілля, яке йде з моря

Якщо небеса будь-коли являть свою милість, вона знітиться перед цілковитим випадком, через який я кинув поглядом на певне видання серед інших видань на полиці. Воно не мало жодного стосунку до тих часописів і газет, на які я зазвичай натикаюся щодня, оскільки то був старий номер австралійського часопису «Сиднейський бюлетень» від 18 квітня 1925 року. Він якимсь чином не потрапив на очі прес-бюро, яке на час випуску видання старанно збирало матеріал для дідусевого дослідження.

Я зосередив власне розслідування на тому, що професор Енджелл назвав «культом Ктулгу», і навідався до одного вченого мужа в Патерсоні, Нью-Джерсі, — керівника місцевого музею та відомого мінералога. Коли одного дня я вивчав запасники музею, зразки, що зневажено купчилися на полицях у задній кімнаті, мою увагу привернула дивна світлина зі старої газети, яку було підкладено під каміння. То був той самий «Сиднейський бюлетень», про який я вже згадував. Мій приятель мав широкі зв’язки у всіх можливих кінцях світу, навіть в Австралії. На знімку було аутотипне зображення огидної кам’яної статуї, майже ідентичної тій, яку Леґрасс знайшов у драговині.

Я поспіхом звільнив вирізку від її дорогоцінного вмісту, прискіпливо розглянув зображення: як не прикро, але світлина була невеличка за розміром. Однак те, що на ній було зображено, стало зловісним підтвердженням моїх млявих пошуків. Я обережно відірвав сторінку, щоб невідкладно діяти. У статті було написано:

«Невсипущий страж» узяв на буксир озброєну, бездіяльну яхту з Нової Зеландії. Один член екіпажу вижив, один загинув. Згадки про відчайдушну битву та смерть на морі. Порятований моряк відмовляється розповідати подробиці дивного випадку. Серед його речей знайдено чудернацького ідола. Слідство триває.

Вантажне судно «Невсипущий страж», що належить компанії «Моррисон та К°», вийшло із Вальпараїсо, а сьогодні вранці пришвартувалося в порт припису Дарлінґ-Гарбор. На буксирі судно притягнуло важко озброєну, але понівечену та нездатну самостійно пересуватися парову яхту «Пильний», порт припису Данідин, Нова Зеландія. Яхту було помічено 12 квітня у точці з координатами 34°21′ північної широти та 152°17′ західної довготи. На борту одна жива людина та один мрець.

«Невсипущий страж» вийшов із Вальпараїсо 25 березня, а 2 квітня судно взяло істотно на північ через надзвичайно сильні шторми та гігантські хвилі. Дванадцятого квітня було помічено яхту, залишену напризволяще, і попри те, що судно здавалося покинутим, коли здерлися на борт, натрапили на одну живу людину в напівмаренні й тіло небіжчика, який помер більш як тиждень тому. Той, хто залишився живим, стискав у руках жахливого кам’яного ідола невідомого походження, близько ЗО см заввишки — учені мужі з університету Сиднея, Королівського товариства та музею на Колледж-стрит зазнали нищівної поразки у справі встановлення походження та природи цього фетиша. Моряк, який вцілів, твердить, що знайшов цю загадкову річ у кабіні яхти, у невеличкій вирізьбленій, нічим особливо не примітній, раці.

Цей чолов’яга після того, як прийшов до тями, повідав надзвичайно дивну історію про піратів та вбивство. Звали його Ґустав Йогансен, тямущий норвежець, який служив другим помічником капітана двощоглової шхуни «Емма» з Окленда, що 20 лютого попрямувала до Кальяо із командою з одинадцяти осіб. За його свідченнями, несамовитий шторм, що бушував 1 березня, затримав шхуну «Емма» та відкинув її далеко на північ. Двадцять другого березня у точці з координатами 49°51′ північної широти та 128°34′ західної довготи «Емма» натрапила на «Пильний», яким керувала підозріла, злісна на вигляд команда з канаків та представників змішаної раси. Капітану Коллінзу безапеляційно було наказано повертати назад, але дивна команда почала немилосердно, без попередження обстрілювати шхуну ядрами з мідних гармат. Помічник капітана вів далі: «Емма» прийняла бій, і попри те, що шхуна почала тонути від влучних пострілів, команді вдалося дати відсіч ворогу та здертися на борт «Пильного», де вона почала битися з матросами просто на палубі. Моряки були змушені знищити всіх ворогів, навіть всупереч невеличкій перевазі ворога у кількості, тому що використали відразливий, однак відчайдушний, часом незграбний спосіб оборони.

Троє членів екіпажу на чолі із капітаном Коллінзом та першим помічником Гріном загинули. Решта вцілілих під командуванням другого помічника Йогансена продовжили керувати захопленою яхтою, тримаючись свого початкового напряму, щоб з’ясувати, чи є сенс повертатися, оскільки товар втрачено. Наступного дня, як виявилося, вони здійнялися з якоря, а потім пришвартувалися на невеличкому острові, хоча жоден із команди не підозрював про його існування у цій частині океану; шість моряків чомусь померли на березі, хоча Йогансен на диво стримано переказував цю частину історії та розповів лише про те, що вони провалилися в глибоку ущелину. Пізніше, як усі дізналися, вони з помічником сіли на яхту та спробували нею кермувати, проте судно було вщент побите штормом 2 квітня. Відтоді аж до 12 квітня, коли Йогансена врятували, він мало що запам’ятав. Він навіть не пам’ятає, коли загинув його приятель, Вільям Брайден. На тілі Брайдена не було виявлено жодних ушкоджень, тож, найімовірніше, він загинув від збудження чи то через вплив сонця, вітру та води. Зателефонували до Данідина, там повідомили, що «Пильний» — добре відоме на острові торговельне судно і в порту має лиху репутацію. Яхтою володіла загадкова група метисів, чиї часті збори та нічні подорожі до лісу викликали неабияку цікавість. Яхта поспіхом знялася з якоря після шторму та здригання землі 1 березня. Наш кореспондент в Окленді повідомив, що «Емма» та її команда має чудову репутацію, а Йогансена характеризують як чоловіка розсудливого та шанованого. Наступного дня адміралтейство розпочне розслідування, буде докладено всіх зусиль задля того, щоб переконати Йогансена бути більш відвертим, ніж він виявився до цього часу.

Ось і вся стаття разом зі світлиною пекельного ідола; проте який вир думок вона викликала в мене! Ось нові дорогоцінні крихти інформації про культ Ктулгу та доказ того, що він має невідомий інтерес як на морі, так і на землі. Які мотиви спонукали чудернацький екіпаж зафрахтувати «Емму», коли вона пливла зі своїм бридким ідолом? Що за невідомий острів, на якому загинули шість членів екіпажу «Емми»? Що приховує Йогансен? І що з’ясували у віце-адміралтействі? Що відомо в Данідині про цей потворний культ? І найдивовижніше — наскільки глибоко та надприродно пов’язані дати, які виявилися зловісними та, безперечно, мали сенс у розвитку різноманітних подій, що так ретельно занотовував мій дідусь?

Першого березня — по-нашому 28 лютого відповідно до Міжнародної лінії зміни дат — стався землетрус і вирував шторм. Із Данідина «Пильний» та його мерзенний екіпаж нетерпляче здійнявся з якоря, ніби за командою, а з іншого боку, поети та митці почали бачити дивне вологе циклопічне місто, юний скульптор виліпив уві сні жахливого Ктулгу. Двадцять третього березня екіпаж «Емми» висадився на невідомому острові, де залишилося шість мерців. І в цей день чутливим людям яскраво наснилося переслідування велетенським чудовиськом, у той час як архітектор збожеволів, а скульптор раптом почав шукати! А шторм 2 квітня? День, коли припинилися всі сни про вологе місто, а Вілкокс очуняв живим та неушкодженим після тенет дивної лихоманки? А інше? Усі ці натяки старого Кастро про народжених на зірках Великих Старих, що занурилися в морську безодню? Про їхнє панування в майбутньому? Про їхній культ? Панування у снах? Невже я крокую краєм космічних жахів, які людині несила терпіти? Якщо я маю рацію, ці жахи існують лише в уяві, оскільки з невідомих причин 2 квітня поклало кінець цій величезній небезпеці, яка оточила людську душу.

Увечері, після цілого дня квапливих перемовин та узгоджень телефоном, я попрощався з господарем та сів у потяг до Сан- Франциско. Менш ніж за місяць я був уже в Данідині, де, однак, з’ясував, що мало що відомо про дивних відправників культу, які чекали на свій час у старих морських печерах. Портові покидьки нічим від своїх «братів» не відрізнялися, тож не заслуговували на особливу увагу; однак подейкували про одну подорож у середину країни, яку здійснили ці метиси. Під час цієї подорожі десь за віддаленими пагорбами ледь чутно лунав барабанний дріб та мерехтіли червоні спалахи. У Окленді дізнався, що Йогансен повернувся «сивим, мов лунь» після недбалого та непереконливого допиту в Сиднеї, а опісля продав свій будиночок на Західній вулиці та відплив до себе на батьківщину в Осло. Про ті сповнені хвилювання події, свідком яких він став, навіть друзям розповідав не більше, ніж урядовцям із адміралтейства. Єдине, чим спромоглися допомогти — дати його адресу в Осло.

Пізніше я попрямував до Сиднея, поспілкувався з моряками та членами адміралтейського суду, але марно. Бачив «Пильний», який вже продали та використовували у комерційних цілях, на Круглому причалі в затоці Сиднея, проте нічого не дізнався, дослідивши його вантаж, що навіть цікавості не викликав. Ідол, що плазував, із головою каракатиці, тілом дракона та вкритими лускою крилами, на розписаному ієрогліфами п’єдесталі зберігався у музеї в Гайд-парку; я довго та ретельно її вивчав, визнавши, що сама статуетка вироблена з лиховісною, витонченою майстерністю, затаївши в собі таку ж цілковиту таємницю сивої давнини та неземного походження матеріалу, які, помітив, притаманні зменшеній копії Леґрасса. За словами керівника музею, геологи зіткнулися із жахливою загадкою: вони одностайно запевняли, що на землі не існує такої породи. І тоді я із дрожем пригадав те, що старий Кастро розповів Леґрассу про Великих Старих: «Вони дісталися із зірок і принесли із собою своїх ідолів».

Здригаючись від подібного перевороту в думках, чого ніколи раніше зі мною не відбувалося, тепер я вирішив навідатися в Осло до Йогансена, помічника капітана. Дістався морем Лондона, одразу ж пересів на судно до столиці Норвегії, і одного осіннього дня опинився на охайній пристані в тіні замку Еґеберґ. Я дізнався, що адреса, за якою мешкає Йогансен, — у Старому Місті короля Гарольда Сміливого, завдяки якому місто зберігало свій дух і назву Осло протягом тривалого часу, коли його офіційно називали Христианією. Після короткої подорожі на таксі я із завмиранням серця постукав у двері охайного стародавнього будинку із штукатуреним фасадом. Мені відчинила сумна жінка у чорному, і я відчув розчарування, коли вона ламаною англійською повідомила, що Ґустава Йогансена більше з нами немає.

Його дружина зізналася, що він жив недовго — події на морі у 1925 році підірвали його здоров’я. Їй повідомив не більше, ніж розповідав стороннім, проте залишив великий рукопис — як він пояснив, «технічні подробиці» — англійською, вочевидь, задля того, щоб вона утрималася та не пхала носа у небезпечний текст. Під час прогулянки вузьким провулком біля доків Ґотенбурґа з горища одного з будинків вивалилася купа паперу, Йогансен упав. Двоє матросів-індійців одразу ж допомогли йому підвестися, проте він помер ще до приїзду карети «швидкої допомоги». Лікарі жодних насильницьких причин смерті не виявили, тож все списали на проблеми із серцем та слабку статуру небіжчика.

Тепер мене роз’їдали передчуття, що цей таємничий жах ніколи не дасть мені спокою, поки я також не «упокоюся з миром» — «через нещасний випадок» чи то іншим чином. Я переконав удову, що мій зв’язок із «технічними подробицями» її чоловіка надає мені право ознайомитися із самим рукописом, тож на борту судна, що поверталося до Лондона, я почав читати цей документ. То були прості, непов’язані записи — наївна спроба моряка вести щоденник постфактум — намагання пригадати день за днем той останній вояж. Мені несила буквально передати рукопис через його заплутаність та багатослів’я, проте розповім його суть, щоб пояснити, через що плеск води об борт судна став настільки нестерпним, що я заткав вуха ватою.

Йогансену, дякувати Богові, мало що було відомо, попри те, що він бачив і місто, й Істоту, проте я ніколи не спатиму спокійно, коли думаю про всі ті жахи, що крилися безупинно за життям в часі та просторі, і про тих грішних блюзнірів із давніх зірок, які сплять під океаном, яких вшановує кошмарний культ, що готовий та лише мріє вивільнити їх, пустити на землю, коли наступного разу землетрус пересуне жахливе місто знов до сонця та вітру.

Подорож Йогансена починалася саме так, як він розповідав у віце-адміралтействі. «Емма», завантажена баластом, 20 лютого вийшла з Окленда і цілком відчула несамовитість бурі, що народилася внаслідок землетрусу та здійняла з морських глибин ті жахи, якими сповнені сни людей. Далі судно знову лягло на курс, доволі далеко просунулося, коли 22 березня його намагалися пограбувати з «Пильного». І я відчував, як тужив помічник капітана, коли описував, як його судно потрапило під обстріл і потонуло. Про смаглявих шанувальників культу із «Пильного» він розповідає з виразним жахом. Було в них щось таке огидне, що знищити їх здавалося ледь не за обов’язок, і Йогансен відверто дивується звинуваченням у жорстокості, висунутим проти його екіпажу під час розгляду справи в суді. А потім, на захопленій яхті під командуванням Йогансена, екіпаж побачив величезний кам’яний стовп, що здіймався із моря, а у точці із координатами 47°9′ південної широти та 126°43′ західної довготи моряки натрапили на узбережжя із липкої багнюки, мулу, із порослою бур’янами циклопічною кладкою. Узбережжя було нічим іншим, як реальним втіленням найжахливішого страху на землі — містом мерців Р’лієг із нічних кошмарів. Місто звели у часи сивої давнини велетенські відразливі істоти, що просочилися на землю з таємничих зірок. Саме тут лежить великий Ктулгу зі своїми прибічниками, замуровані у зелені слизькі склепи; він, після незліченних циклів, транслює думки, які поширюють острах, приходячи у сни до найбільш чутливих осіб, і владно наказує відправникам культу далі ходити на прощу, щоб звільнити та поновити старий порядок. Про все це Йогансен навіть не підозрював, однак Богу відомо, що він достатньо бачив!

Я припускаю, що з води з’явилася лише одна гірська вершина — потворна, увінчана монолітом, де був похований великий Ктулгу. Коли я думаю про розміри того, що залишилося під водою, я майже хочу накласти на себе руки. Цей мокрий Вавилон стародавніх демонів викликав своєю космічною величчю у Йогансена з екіпажем острах та благоговіння — чоловіки навіть без натяків здогадалися, що їхня знахідка не має стосунку ані до цієї, ані до будь-якої іншої розумної планети. Кожна сторінка опису наляканого помічника капітана пронизана трепетом перед неймовірною величчю зеленкуватих кам’яних глиб, перед висотою, від якої навіть у голові паморочиться, величного вирізьбленого моноліту та приголомшливої подібності величезних статуй і барельєфів до дивного ідола, знайденого у раці на «Пильному».