Розділ «І Жахіття в глині»

Жахіття в глині

На мій погляд, найбільш милосердна річ у світі — нездатність розуму людини усвідомити все, що міститься у цьому світі. Ми мешкаємо на безтурботному острові необізнаності в імлі чорного моря безмежності, тож не слід вояжувати надто далеко. Науки, кожна з яких тягне у власний бік, до цього часу нам майже не шкодили; проте колись з’єднані разом відокремлені знання відкриють такі жахливі можливості дійсності та наше місце в цій бридоті, що нам лишиться чи то збожеволіти через відкриття, чи то врятуватися від цього смертельного просвітлення в спокої та безпеці нового темного середньовіччя.

Теософи здогадалися про жахну велич космічного кола, в якому наш світ і людство — лише випадкові епізоди. Вони натякали на дивні створіння, від яких стигнула б кров, якщо б ці натяки не приховувалися заспокійливим оптимізмом. Проте не від цих теософів я дізнався про заборонені ери, від єдиного дотику до яких шкірою біжать мурахи, коли думаєш, і божеволієш, коли бачиш уві сні. Це одкровення, як і відкриття всієї страхітливої правди, відбулося за умов, коли розрізнені шматочки мозаїки з’єдналися разом — у нашому випадку йдеться про вирізку зі старої газети й нотатки померлого професора. Сподіваюся, більше нікому не судилося зібрати цієї мозаїки; знаю напевно, якщо залишуся живим, сам свідомо ніколи не додам жодного кільця до цього потворного ланцюга. На мій погляд, професор також сподівався зберігати таємницю, про яку дізнався, тож він, напевно, знищив би власні нотатки, якби раптова смерть не завадила.

Уперше я дізнався про це взимку 1926–1927 років, коли помер мій двоюрідний дідусь Джордж Ґеммел Енджелл, заслужений професор у відставці, який колись викладав семітські мови в університеті Браун, Провіденс, штат Род-Айленд. Професор Енджелл був визнаний спеціаліст зі стародавніх манускриптів та написів, до нього нерідко зверталися керівники відомих музеїв; тож його смерть у доволі похилому віці — у віці дев’яносто двох років — не лишилася непоміченою. До того ж цікавість серед місцевого населення посилювали деякі нез’ясовні обставини причин його смерті. Професор прийняв смерть, коли повертався із Ньюпорта, де пристав пароплав; за словами свідків, старий раптово впав, коли його штовхнув якийсь моряк-негр, котрий з’явився з одного з підозрілих темних дворів, що виходили на крутий схил — найкоротший шлях із порту до домівки покійного на Вільямс-стрит. Лікарям не вдалося виявити жодних видимих ушкоджень, тож після тривалих, плутаних обговорень вони дійшли висновку, що у старого не витримало серце через швидке сходження таким крутим схилом. Тоді я не бачив жодної причини вважати інакше, ніж зазначено в офіційній заяві, проте пізніше мене почали мучити сумніви — і не без підстав.

Оскільки у мого двоюрідного діда своїх дітей не було, а дружина вже давно померла, я лишився єдиним спадкоємцем та виконувачем духівниці старого професора, тож очікували, що я ретельно вивчу всі його папери; із цією метою я всі коробки та теки перевіз до себе в Бостон. Більшу частину того, що я розібрав, пізніше видало Американське археологічне товариство, однак залишалася одна скриня, вміст якої спричинив надзвичайне збентеження, тож я відчував, що не слід показувати її стороннім. Скриня виявилася замкненою, і я не міг знайти ключа, доки мені не спало на думку перевірити особисту в’язку ключів професора, яку старий повсякчас носив у кишені. Коли мені все ж пощастило скриню відімкнути, виявилося, що я зіткнувся із ще складнішою, ще більш нездоланною перешкодою. Я не міг здогадатися, що значить цей підозрілий барельєф з глини, якісь не пов’язані між собою нотатки, клаптики паперу та вирізки, які знайшов у скрині. Невже мій дідусь на схилі віку почав вірити у відверте шахрайство? Вирішив знайти цього ексцентричного скульптора, через витвір якого старий вочевидь втратив розум.

Цей барельєф являв собою нерівний прямокутник близько двох сантиметрів завтовшки та площею дванадцять на п’ятнадцять сантиметрів; вочевидь, його було зроблено нещодавно. Проте зображене на ньому ані за самою атмосферою, ані за задумом не збігалося із сучасністю; попри те, що примхи кубізму та футуризму доволі численні та несамовиті, у них нечасто відображається та загадкова регулярність, яка криється в доісторичних письменах. І на таких зображеннях мали бути якісь письмена, однак на пам’ять, незважаючи на непогану обізнаність із паперами та колекціями мого дідуся, не приходило джерело саме цього різновиду. Навіть віддаленого натяку.

Над цими ієрогліфами проглядала фігура, яка, вочевидь, мала б надати барельєфу мальовничості, однак, оскільки була виконана в стилі імпресіонізму, чітко визначити її природу було неможливо. Здавалося, то було якесь чудовисько, чи то символ, який позначає чудовисько, чи то образ, навіяний хворою уявою. Якщо б я сказав, що моя дещо надмірна фантазія водночас народжувала образи восьминога, дракона та карикатури на людину, то майже достеменно описав би дух цього створіння. Гротескне та вкрите лускою тіло із недорозвинутими крилами вінчала м’ясиста голова зі щупальцями. Проте найбільш страхітливим був загальний обрис цього створіння. Позаду істоти проглядало щось схоже на споруди із величезних неокатаних та необроблених каменів, на кшталт циклопічної кладки.

Нотатки, які лежали у скрині поряд із цією дивною річчю, із купою газетних вирізок, зробив сам професор Енджелл в останні роки життя. Вони не мали жодного стосунку до літератури. Головний на позір документ називався: «КУЛЬТ КТУЛГУ», літери були старанно виведені задля того, щоб запобігти помилки в читанні цього нечуваного слова. Сам рукопис поділено на дві частини: перша мала назву: «1925 рік — Мрії та твори, навіяні снами Г. А. Вілкокса, Провіденс (штат Род-Айленд) вул. Томас-стрит, будинок 7», а друга: «Розповідь інспектора Джона Р. Леґрасса, Новий Орлеан (штат Луїзіана), вул. Бєнвілль-стрит, будинок 121, на зборах Американського археологічного товариства у 1908 році — з нотатками автора та коментарем проф. Вебба». Усі інші папери — найкоротші нотатки, деякі зі змістом дивних снів різних людей, деінде посилання із теософічних книжок та часописів (особливо з роботи У Скотт-Елліота «Атлантида та загибла Лемурія»), а решта приміток стосувалася давніх таємничих спільнот і загадкових культів із посиланням на сторінки таких відомих міфологічних та антропологічних джерел, як «Золота гілка» Фрезера і «Відьомський культ у Західній Європі» міс Мюррей. У більшості газетних вирізок ішлося про незвичні психічні хвороби та спалахи групового божевілля й манії навесні 1925 року.

У першій половині головного манускрипту описано доволі своєрідну історію. Як виявляється, 1 березня 1925 року до професора Енджелла завітав незнайомий темноволосий молодий неврастенік худорлявої статури. Із собою він приніс нещодавно виліплений, тому ще вологий барельєф. На візитній картці було зазначено: «Генрі Ентоні Вілкокс», і мій двоюрідний дід впізнав у гості молодшого представника однієї славетної родини, з якою був трохи знайомий. Було відомо, що цей юний нащадок останнім часом вивчав скульптуру в Художній школі в Род-Айленді та мешкав окремо в будинку Флер-де-Ліз поблизу інституту. Розвинений не за віком Вілкокс мав великий, хоча й доволі ексцентричний талант, із самого дитинства привертав до себе увагу чудернацькими історіями та дивними снами, що їх мав звичку переповідати. Юнак називав себе «психічно гіперчутливим», проте врівноважені мешканці давнього торговельного міста вважали його просто «дивакуватим». Ніколи не підтримував стосунків із людьми свого кола, тож врешті зник із поля зору світу, тепер був відомий лише серед нечисленної купки естетів з інших міст. Навіть Художній клуб Провіденса, який палко бажав зберегти власний консерватизм, уважав його безнадійним митцем.

Далі в манускрипті професора мовилося, що скульптор одразу ж поцікавився, чи не зможе відомий археолог допомогти йому розтлумачити ієрогліфи на цьому барельєфі. Гість висловлювався замріяно та пишномовно, що не викликало симпатії, бо здавалося розрахованим на ефект; тож мій дідусь доволі різко йому відповів, оскільки підозріла свіжість виробу не мала нічого спільного з археологією. Заперечення юного Вілкокса, які настільки вразили мого дідуся, що він після зустрічі записав їхню розмову дослівно, мали, як, напевно, і вся розмова, досить поетичний характер. Як дізнався пізніше, така манера спілкування була притаманна молодому скульпторові.

Він сказав:

— Насправді скульптуру тільки-но виліплено: я зробив її вчора вночі, уві сні, коли мандрував незвіданими містами. І ці сни старші за задумливий Tip, за споглядального Сфінкса, за оточений садами Вавилон.

І тут він почав свою незв’язну розповідь, яка одразу ж пробудила сплячу пам’ять та викликала гарячкову цікавість мого діда. Минулої ночі відчувалися невеличкі підземні поштовхи, найбільш значні у Новій Англії за останні кілька років; і уява Вілкокса дивним чином відреагувала на землетрус. Коли він ліг спати, йому наснився сон, який ніколи раніше не снився. Бачив величні циклопічні міста із велетенськими кам’яними глибами та монолітами, що сягали небес і сочилися зеленою липкою багнюкою та прихованим бридким жахом. Усі стіни та колони були вкриті ієрогліфами, а звідкись знизу лунав голос, який взагалі на голос не скидався; відчуття хаосу, яке лише розвинута уява могла б прийняти за звук, проте юнак спромігся передати майже невимовний набір букв: «Ктулгу фгтаґн».

Ця вербальна нісенітниця стала ключем до спогадів, які водночас збудили та занепокоїли професора Енджелла. Він допитував скульптора із прискіпливістю науковця; майже із шаленою зосередженістю вивчав барельєф, над яким уві сні працював юнак у самій нічній сорочці, а прокинувся — здригнувся від збентеження та холоду. Як потому зазначив Вілкокс, мій дідусь докоряв поважному віку за ту повільність, із якою пізнав ієрогліфи та саме зображення. Більшість із його питань здалися гостю надзвичайно недоречними, особливо коли професор намагався поєднати молодого скульптора із дивними культами чи то об’єднаннями; Вілкокс усе ніяк не міг збагнути, чому професор наполегливо запевняв його, що мовчатиме в обмін на зізнання молодика, що він є членом якогось поширеного містичного чи то язичницького культу або спільноти. Коли ж таки професор Енджелл переконався, що скульптор взагалі не розуміє, про який культ чи криптографічні вчення йдеться, старий почав наполягати на тім, щоб гість у подальшому розповідав йому про всі свої сни. І благання професора дали плоди: після опису першої зустрічі в манускрипті йдеться про щоденні візити молодого скульптора, під час яких він розповідав приголомшливі епізоди власних снів, завжди обтяжені жахливими циклопічними пейзажами з темним камінням, що сочилося зеленою гниллю, із голосом, що лунав з-під землі, та розумом, що монотонно щось виголошував — загадковими органами чуття неодмінно сприймалося як тарабарщина. Найчастіше повторювалися слова, які можна передати літерами «Ктулгу» та «Р'лієг».

Двадцять третього березня, йшлося далі в манускрипті, Вілкокс не з’явився; коли професор навідався до квартири юнака, дізнався, що його охопила невідома лихоманка, тож його забрали до батьківського дому на Вотермен-стрит. Уночі він кричав, перебудив кількох митців у будинку і відтоді перебував у двох станах: безпам’ятства та марення. Мій дідусь одного разу зателефонував його батькам, тож відтоді прискіпливо стежив за станом хворого, час від часу телефонував до кабінету доктора Тобі на Тайєр-стрит, дізнавшись, що саме він і є сімейним лікарем Вілкокса. Гарячкова уява юнака, вочевидь, зосередилася на дивних речах; лікар часом здригався, коли розповідав про них. У його видіннях не тільки повторювалося те, що наснилося раніше, проте повсякчас згадувалося гігантське створіння «кілометри два заввишки», яке ходило навколо чи то незграбно рухалося. Жодного разу він повністю не описав цієї істоти, говорив лише якісь окремі гарячкові слова, які потім повторював доктор Тобі — вони переконали професора, що, напевно, це і є те невідоме чудовисько, яке юнак утілив у власній скульптурі «зі сну». Лікар також додав, що після згадки про цю істоту скульптора охоплювала млявість. Його температура, як не дивно, була не надто висока, проте, зважаючи на його загальний стан, ішлося радше про звичайну лихоманку чи то психічний розлад.

Другого квітня о третій дня від невідомої хвороби Вілкокса не лишилося ані сліду. Він сів у ліжку, надзвичайно здивувався, коли зрозумів, що опинився у батьків, не маючи жодного уявлення про те, що сталося уві сні чи то в реальності 22 березня. Три дні потому, коли лікарі визнали його здоровим, скульптор повернувся до власної квартири; проте професорові Енджеллу він уже у пригоді не ставав. Навіть сліду дивних сновидінь після одужання юнака не лишилося, тож мій дідусь припинив нотувати його сни після тижня безплідних спостережень, протягом якого професор старанно записував цілком звичайні видіння.

Цим і закінчується перша частина манускрипту, проте посилання на деякі розрізнені нотатки спонукали до подальших роздумів — настільки наполегливо спонукали, що, правду кажучи, лише закоренілим скептицизмом, яким на той час я керувався, можна пояснити, чому цей митець і далі здавався мені підозрілим. Нотатки, про які йдеться, — описи сновидінь різних людей за той самий період, коли юний Вілкокс робив свої незвичні візити. Дідусь, здається, доволі швидко розгорнув повномасштабне дослідження серед майже всіх своїх знайомих, яких міг би розпитати і не вважатися нахабою. Певний час усіх розпитував про сновидіння, дати будь-яких незвичних видінь. Опитувані по-різному ставилися до таких запитань; проте він, вочевидь, отримав настільки багато відповідей, що будь-яка людина, навіть професор, сам без секретаря уже не міг в них розібратися. Оригінальне листування не збереглося, але нотатки професора містили докладну вибірку, яка допомагала відтворити загальний зміст. Пересічні люди в суспільстві та ділових колах — ті, кого в Новій Англії вважають «сіллю землі», — майже ніколи не бачили незвичних снів, однак подекуди траплялися випадки безформних нічних видінь, усі у проміжок між 23 березня та 2 квітня — у той період, коли марив юний Вілкокс. Учені мужі виявилися трохи більш вразливими: у чотирьох випадках йшлося про невиразний опис примарних дивних пейзажів, а в одному згадувався страх, викликаний якоюсь аномалією.

Саме від митців та поетів надійшли відповіді, що стосувалися справи, і розумію, що неодмінно виникла б паніка, якби вдалося порівняти нотатки. Оскільки бракувало самих листів, я в глибині душі підозрюю, що мій дідусь-упорядник ставив навідні питання чи то відредагував отриману кореспонденцію задля необхідного результату. Саме тому й далі відчував, що Вілкокс якимось чином дізнався про відомості, які мій дідусь збирав раніше, і став нав’язувати старому вченому свої власні думки. Відповіді, отримані від людей творчих, складалися у тривожну картину. Починаючи із 28 лютого аж до 2 квітня багатьом з них наснилися дивні речі, до того ж інтенсивність цих видінь стала набагато вища за часи, коли скульптор марив у гарячці. Більше чверті тих, хто повідомляв про сновидіння, описували пейзажі та загробні звуки, схожі на ті, що описував Вілкокс, а деякі з опитуваних зізналися, що відчули пронизливий острах, коли наприкінці видіння невідомо звідки матеріалізувалася гігантська огидна істота. Один випадок, який був описаний доволі детально, виявився печальним. Опитуваний, відомий архітектор, який схилявся до теософії та окультизму, взагалі збожеволів у день, коли молодого Вілкокса охопила лихоманка, і згаснув за кілька місяців, протягом яких невпинно кричав, щоб його врятували від якогось демона, що вирвався з пекла. Якби мій дідусь у всіх справах позначав справжні імена, а не просто нумерував їх, я міг би вдатися до власного розслідування, щоб отримати чи то спростувати власні підозри; проте, оскільки всюди зазначалися тільки номери, мені вдалося дослідити лише кілька. Однак саме ці випадки були прописані найдокладніше. Часто дивувався: невже всі опитувані професором були ж настільки спантеличені його питаннями, як і ця група? Навіть добре, що вони так і не дізналися результатів опитування.

Газетні вирізки, як уже зазначав, стосувалися випадків паніки, манії чи то ексцентричної поведінки протягом цього періоду. Напевно, професор Енджелл найняв ціле прес-бюро, оскільки кількість вирізок була величезна, із джерел з усіх куточків земної кулі. У Лондоні вночі скоєно самогубство: якийсь одинак дико закричав та вистрибнув у вікно. А ось навпаки, незв’язний лист на ім’я редактора однієї південноафриканської газети, в якому фанатик передрікав страшне майбутнє, виходячи із власних видінь. А в статті з Каліфорнії описувалася колонія теософів, що вдяглися у білі одежі задля якогось «славетного діяння», яке так і не відбулося. У газетах з Індії обережно повідомлялося про серйозне занепокоєння серед місцевого населення наприкінці березня. На Гаїті почастішали оргії чаклунів-вуду. Представництва в Африці доповідають про зловісні народні хвилювання. Американські військові на Філіппінах повідомляли про непокоєння певних племен у цей проміжок часу, а поліцейських із Нью-Йорка оточив натовп істеричних левантинців у ніч з 22 на 23 березня. На заході Ірландії також не вщухали всілякі плітки та пересуди, а митець-фантаст на ім’я Андруа-Бонно виставив на весняному салоні в Парижі 1929 року блюзнірське полотно «Пейзаж, що наснився». І випадки хвилювань у божевільнях були настільки численні, що лише дивом медична спільнота не побачила дивних паралелей та не зробила висновків про втручання містичних сил. Усе пояснювалося цією дивною добіркою газетних вирізок. І зараз лише закоренілим раціоналізмом міг виправдати, чому я залишив їх без належної уваги. Проте тоді був переконаний, що саме юному Вілкоксу відомо те, про що згадував професор.