Розділ «II Розповідь інспектора Леґрасса»

Розповідь інспектора Леґрасса

Другу частину цього чималого рукопису було присвячено більш віддаленим у часі подіям, саме через які сни скульптора та його барельєф справили на мого дідуся настільки значуще враження. Виявляється, що колись професор Енджелл уже стикався з огидними обрисами невідомої потвори, морочив голову над незвіданими ієрогліфами та чув зловісні звуки, які складалися лише у дивне «Ктулгу»; тож настільки схвилював та жахав подібний збіг, що загалом анітрохи не дивно, що професор прискіпливо допитував юного Вілкокса, потребував найменших подробиць.

Випадок, про який ідеться, стався у 1908 році, за сімнадцять років до подій сьогодення, коли Американське археологічне товариство проводило щорічне засідання в Сент-Луїсі. Професор Енджелл був людиною різнобічною та впливовою у цих колах, його виступи були «перлинами» всіх засідань; тому саме до нього насамперед і звернулися кілька сторонніх осіб, які скористалися цією зустріччю науковців, щоб поставити питання та отримати точні відповіді, а також почути думку експертів.

Ватажком цієї сторонньої групи людей — невдовзі він зосередив на собі цікавість всіх присутніх на засіданні — був звичайнісінький на вигляд чолов’яга, середнього віку. Він приїхав із Нового Орлеана, оскільки не зміг дістати ніякої інформації з жодного з місцевих джерел. Його ім’я було Джон Реймонд Леґрасс, інспектор поліції. Із собою на зібрання археологів він привіз і предмет, який спричинив його візит до Сент-Луїса: ґротескну, огидну, вочевидь, дуже давню кам’яну статуетку, походження якої залишалося для інспектора таємницею за сімома печатками. Не слід вважати, що інспектор Леґрасс цікавився археологією. Навпаки, його рішуче бажання дізнатися більше про дивну річ було викликане суто професійною цікавістю. Цю статуетку, ідола, фетиша — хай там що це було — знайдено кількома місяцями раніше у порослих лісом драговинах на півночі Нового Орлеана під час поліцейської облави на прибічників магії вуду, що, як припускали, зібралися на болотах. Проте обряди цього культу виявилися настільки своєрідними та страхітливими, що поліції нічого не залишалося, як погодитися з тим, що вони стикнулися із чимось темним та цілком їм невідомим, до того ж навіть жорстокішим, ніж найбільш диявольські африканські чаклуни вуду. Щодо походження цього релігійного служіння, попри дивні та неймовірні історії, які випитали у заарештованих адептів, більше нічого дізнатися не вдалося; отже, поліції конче потрібна думка видатних археологів та знавців давнини, які б допомогли встановити, що це за жахливий символ, а вже опісля простежити за ним до самого початку.

Інспектор Леґрасс навряд чи був готовий до сенсації, яку викликала його знахідка. Лише одного погляду на цю річ було достатньо, аби всі вчені мужі неабияк розхвилювалися та в одну мить скупчилися навколо інспектора, щоб подивитися на невеличку статуетку, яка вже самим своїм надзвичайно дивним та непідробним виглядом сивої давнини переконливо натякала на недосліджені архаїчні світи. Жодна з відомих мистецьких шкіл не створювала подібного жахіття, проте, здавалося, що цілі століття, навіть тисячі років увічнилися у тьмяній, зеленкуватій поверхні цього невідомого каменя.

Фігурка, яку присутні зрештою почали неквапно передавати одне одному задля більш ретельного вивчення, була заввишки сантиметрів 18–20, вирізьблена витонченим митцем. Вона являла собою чудовисько, яке обрисами віддалено нагадувало людину, проте з головою восьминога, а замість обличчя мало численні щупальця, лускате тіло, схоже на ґуму, на передніх та задніх лапах — величезні страхітливі кігті, за спиною — довгі, вузькі крила. Ця товста істота, здавалося, сочилася жахливою та неприродною люттю, була сповнена якоїсь гордовитості. Ця втілена у камені лють сиділа навпочіпки на прямокутній кам’яній брилі або п’єдесталі, вкритому нерозбірливими письменами. Кінчики крил торкалися брили позаду, сама істота була посередині, а задні ноги чудовиська вчепилися у передній край п’єдесталу, немов воно приготувалося до стрибка; при цьому кігті тих ніг спускалися мало не на чверть висоти всієї брили. Голову головоногого молюска було нахилено вперед, тож кінці щупалець на обличчі зачіпали велетенські передні лапи, якими істота стискала коліна, що стирчали. Уся ця аномалія здавалася по-справжньому живою, а тому ще більш страхітливою, оскільки ніхто нічого про неї не чув. Безумовним було єдине — поважна, жахна давнина статуетки; проте жодних натяків на відомі надбання мистецтва на світанку цивілізації… чи то будь-яких часів узагалі. Навіть сам камінь, з якого зроблено статуетку, являв таємницю; ані геологи, ані мінералоги не знаходили ніяких відповідників цьому мильному, чорно-зеленому каменю із золотавими або райдужними цятками та рисками. У письменах на п’єдесталі крилася така ж таємниця; і жоден із присутніх мужів, попри те, що на конференцію зібралася половина світових фахівців у цій галузі, навіть гадки не мав, що там може бути написано. І сама річ, і матеріал, з якого її було зроблено, належали чомусь, що жахно натякало на давні, невідомі періоди життя, де не було місця нашому світу і які ми не здатні збагнути.

Попри те, що всі присутні науковці хитали головами, визнаючи власну поразку перед загадкою інспектора, один чоловік на цих зборах припустив, що в цій потворній істоті та письменах пробивається щось віддалено знайоме. Він незабаром, дещо соромлячись, розповів дивну історію. Цим чоловіком виявився покійний Вільям Ченнінґ Вебб, професор антропології Принстонського університету, видатний дослідник. Сорок вісім років тому професор Вебб подорожував Ґренландією та Ісландією у пошуках якихось рунічних написів, які йому так і не вдалося розкопати, і десь високо в горах на узбережжі Західної Ґренландії зіткнувся зі своєрідним племенем ескімосів, які вже вироджувалися на тій території, та їхнім культом. Їхнє вірування — дивна форма вшанування диявола — налякало професора своєю навмисною кровожерливістю та огидністю. Про це вірування мало що було відомо навіть іншим ескімосам: згадуючи про цю релігію, вони здригалися, запевняючи, що цей культ сягає сивої давнини, навіть ще до створення світу. Крім того, огидні звичаї та жертвоприношення людей були успадкованими запаморочливими ритуалами вшанування вищого диявола, якого місцеві називають торнасук — професор Вебб старанно записав (наскільки йому вдалося передати почуте звичними літерами) кожен звук, як його промовляв літній ангекок, тобто шаман. Проте зараз найважливішого значення набував фетиш, якому вклонялися послідовники цього культу, навколо якого танцювали, коли ранкова зірка здіймалася високо над крижаними скелями. За словами професора, цей фетиш являв собою необробний кам’яний барельєф, де було зображено якусь потворну картину та загадкові письмена. І наскільки професор міг бачити, знайдений у Ґренландії барельєф у головному дещо нагадував чудовисько, яке зараз лежало перед науковцями, що зібралися.

Присутні разом з інспектором Леґрассом з підозрою та здивуванням прийняли заяву професора; поліцейський одразу ж почав прискіпливо розпитувати професора. Занотувавши та скопіювавши ритуальні вигуки прибічників культу, яких його підлеглі заарештували серед драговини, благав професора пригадати якомога точніше звуки, які він занотував серед тих жорстоких ескімосів. Одразу ж почали виснажливо порівнювати подробиці, а потім запала шаноблива тиша, коли інспектор та науковець погодилися, що два пекельні ритуали, віддалені й у часі, й у відстані, послуговуються майже тією самою фразою. По суті, і чаклуни-ескімоси, і відуни з драговин Луїзіани наспівували своїм спорідненим ідолам щось на кшталт цього (стосовно відокремлення слів — це суцільна здогадка, враховуючи притаманні наспівам паузи): «Пг'нґлуі мґлв’нафг Ктулгу Р’лієг вґаг’наґл фгтаґн».

Інспектор Леґрасс мав перевагу перед професором Веббом, бо кілька заарештованих-метисів повторили йому те, що означає ця фраза, за словами старших сановників. У такому вигляді, як її наспівували, виходило щось таке:

«У кам’яній темниці у величному місті Р’лієг померлий Ктулгу спить довічним сном, очікуючи на свій час».

Потім інспектор Леґрасс на численні прохання наполегливої публіки розповів якомога докладніше свою історію про шанувальників культу в драговині; саме цій розповіді мій дідусь, наскільки я бачу, приділив значну увагу. Вона мала присмак найшаленіших мрій того, хто складає міфи, та ще й теософа, і демонструвала приголомшливий ступінь космічної уяви серед таких напівкаст і парій, чого ніхто не міг очікувати.

Першого листопада 1907 року до поліції Нового Орлеана надійшов виклик із північного регіону, де розкинулися драговини та лагуни. Місцеві мешканці, головно прості, проте добродушні нащадки французів, перебували у тенетах неймовірного жаху через невідому істоту, яка полювала на них вночі. То було, вочевидь, якесь божество вуду, проте досі невідоме й більш страхітливе; і кілька жінок та дітей зникли відтоді, і десь в глибині темного лісу, населеного привидами, куди жоден мешканець не насмілювався ступити, безупинно почав звучати зловісний ґонґ. Далі лунали несамовиті крики, ніби когось катували, монотонний спів, від якого холонуло серце, і танцювало диявольське полум’я. Переляканий посланець додав, що люди більше не можуть терпіти.

Тож двадцять поліцейських у двох екіпажах та автівці надвечір вирушили на місце. Тремтячий місцевий мешканець був їм за провідника. Коли скінчився шлях, де можна було проїхати, поліцейські решту шляху — кілька кілометрів — долали пішки, мовчки хлюпаючи порослим кипарисами лісом, де ніколи не проглядало сонячне проміння. Повсюди шлях їм заступало бридке коріння та лихі петлі іспанського моху. Деінде купа вологого каменю чи то залишки зруйнованої стіни тільки посилювали підозри про те, що тут десь існувало зловісне поселення, а кожне потворне дерево та кожен губчатий острівець навіювали сум і жах. Урешті забовваніло поселення місцевих — жалюгідна купка хатинок. Мешканці в істериці вискочили надвір, тіснилися навколо ліхтарів, що мерехтіли. Зараз ледь чутно лунав ґонґ — десь далеко-далеко попереду; а коли дув вітер, інколи було чутно крик, від якого всі ціпеніли. А ще здавалося, що за блідою памолоддю за безкраїм темним лісом блискали червоні спалахи. Попри небажання знову залишатися наодинці всі перелякані мешканці рішуче відмовилися зробити хоч крок до сцени поклоніння дияволу, тож інспекторові Леґрассу з його дев’ятнадцятьма помічниками довелося поринати самим, без супроводу, у чорні аркади жаху, куди жоден з них раніше не ступав.

Територія, на якій зараз опинилося безліч поліціянтів, традиційно мала зловісну репутацію, про неї мало що було відомо білим, вони рідко сюди навідувалися. Побутували легенди про існування якогось таємничого озера, яке не спроможні побачити смертні, у глибині цього озера мешкає велетенська безформна біла істота, схожа на поліпа, з очима, що світяться. Місцеві подейкували, що з підземних печер опівночі виринали дияволи з крилами кажана, аби вшанувати цього ідола. Казали, що він мешкав там ще до Д’Ібервілля, ще до французького дослідника Лассаля, ще до індіанців, ще до того, як у лісі з’явилися тварини та птахи, які зробилися з часом дичиною. Ця істота сама являла собою страхіття, тож побачити її означало померти. Істота навіювала на людей марення, тому вони трималися якнайдалі. Оргія вуду, про яку йдеться, відбувалася на самому узбіччі цього відразливого місця, проте обране місце було досить непривітне; отже, саме місце відправи налякало місцевих мешканців сильніше, ніж жахні звуки та видіння.

Лише поет або божевільний міг би виправдати звуки, які чули підлеглі Леґрасса, коли насилу дерлися крізь чорні трясовини назустріч червоному спалаху та приглушеним ударам ґонґа. Лунали крики, притаманні людині, і крики тварини, однак було жахливо чути, коли із першого народжувався другий. Тваринна лють та несамовита розбещеність поєдналися до диявольського ступеня у завиваннях і пронизливих криках захвату, що роздирали та відбивалися луною в цьому нічному лісі, мов згубна несамовита буря з безодні. Час від часу безладні завивання вщухали, а потім із того, що здавалося добре тренованим хором хрипких голосів, линула наспівом ця таємнича фраза чи то ритуал: «Пг'нґлуі мґлвнафг Ктулгу Р'лієг вґаг’наґл фгтаґн».

Чоловіки, діставшись місця, де дерева рідшали, раптом стикнулися із самим видовищем. У чотирьох запаморочилося в голові, один знепритомнів, а двоє почали здригатися у шаленому крику, який, на щастя, поклав край божевільній какофонії оргії.

Леґрасс бризнув водою з болота непритомному в обличчя, а решта стовбичила, здригаючись усім тілом, майже загіпнотизована жахом.

Серед драговини десь із півгектара займала поросла травою прогалина — такий собі острівець відносно сухої землі, де не росло жодного дерева. На цій галяві зараз стрибала та вигиналася купка людей, яких навіть важко описати — аномалія того, що відбувалося, була гідна містичних картин Сидні Саймса та Ентоні Ангароли. Ці виродки-метиси, повністю оголені, ревіли, мов віслюки, мукали, корчилися навколо жахливого багаття у формі кола; у його середині інколи проглядав крізь вогняну завісу величний гранітний камінь заввишки 2,5 метра; згори на камені стояла, взагалі недоречна тут через власний малий розмір, вирізьблена статуетка, що сіяла смерть. На десяти ешафотах, розташованих по колу на однаковій відстані, де посередині й здіймався оточений полум’ям моноліт, висіли головами донизу дивним чином спотворені тіла безпорадних, нещодавно зниклих місцевих мешканців. Саме в середині цього кола волали та стрибали відправники культу: основний напрямок коливання цієї людської маси був праворуч у нескінченній вакханалії між колом із тіл та полум’я.

Можливо, через гру уяви чи то луну один з поліцейських — нестриманий іспанець — божився, що чув звідкись здалеку, із самої непроглядної хащі давніх легенд та жаху, антифонні відповіді на ритуальне наспівування. Пізніше я зустрів та розпитав цього поліцейського, Джозефа Д. Ґальвеса; він виявився, як це не прикро, особою, наділеною багатою уявою. Він договорився до того, що натякнув на ледь помітні помахи велетенських крил, на мерехтіння очей, що палали, і на щось біле, величезне за найвіддаленішими деревами — проте, як на мене, він наслухався місцевих забобонів.