Розділ «II Розповідь інспектора Леґрасса»

Правду кажучи, поліція ненадовго заціпеніла від жаху — обов’язок узяв гору, тож попри те, що в натовпі нараховувалося близько сотні метисів-відправників ритуалу, поліцейські, покладаючись на власну зброю, рішуче пірнули у це огидне скупчення. Цілих п’ять хвилин вирував такий галас та хаос, що й не описати.

Завдавали безжальних ударів, лунали постріли, хтось кудись тікав; однак врешті Леґрассові таки вдалося нарахувати сорок сім похмурих заарештованих, яких він поспіхом змусив одягнутися, попадати на землю між двома рядами поліцейського кордону. П’ятеро з шанувальників культу вбито, ще двох важко поранено, тож їх віднесли на імпровізованих ношах самі ж заарештовані. А статуетку з моноліту Леґрасс обережно зняв та забрав із собою.

Як пізніше, після надзвичайно стомливого повернення, з’ясувалося у відділку, всі заарештовані виявилися розумово відсталими метисами. Більшість — рибалки, нащадки негрів та мулатів (переважно з островів Вест-Індії) або ж креолів з островів Зеленого Мису, і це надало їхній зібраній звідусіль потроху релігії присмак вуду. Однак ще до того, як були поставлені численні запитання, стало зрозуміло, що йдеться про дещо глибше та давніше від сивої давнини, ніж фетишизм негрів. Попри власну неосвіченість і занепад заарештовані, на диво, сумлінно трималися головної ідеї свого огидного вірування.

За їхніми словами, вони вшановували Великих Старих, які жили сторіччя до того, як на землі з’явилися люди; і ці Великі Старі спустилися на юну землю з небес. Тепер вони сховалися під землю та в глибини морів; проте їхні мертві тіла повідали свої таємниці уві сні першим людям, які й започаткували культ, що ніколи не помре. Саме таким був їхній культ, і заарештовані запевняли, що він завжди був і буде довічно, прихований від сторонніх очей у віддалених пустелях і темних місцях по всьому світу, доки не прийде час і не прокинеться великий жрець Ктулгу у власній кам’яній темниці у славетному підводному місті Р'лієг і знову пануватиме на землі. Одного дня він покличе, коли зірки на небі стануть певним чином, а таємничий культ завжди напоготові звільнити свого верховного жерця.

Більше нічого дізнатися не вдалося. Це була така таємниця, що навіть тортури були безсилі. Люди не єдині розумні істоти на землі, оскільки із темряви виходять створіння, щоб навідати купку вірян. На землю являються не Великі Старі. Ніхто з людей ніколи цих Старих не бачив. Вирізьблений з каменю ідол — великий Ктулгу, проте жоден не міг сказати, чи інші істоти нагадують цього верховного жерця. Жодному несила було прочитати стародавні письмена, однак зміст написаного переходив із вуст до вуст. Не був таємницею ритуальний наспів — про нього ніколи голосно не кричали, лише згадували пошепки. У наспіві мовилося: «У кам’яній темниці у величному місті Р’лієг померлий Ктулгу спить довічним сном, очікуючи на свій час».

Лише двох затриманих було визнано осудними та повішено за вироком суду, решту перевели до різних спеціалізованих закладів. Усі заперечували участь у ритуальних убивствах — натомість твердили, що вбивали Чорнокрилі, які являлися до них зі стародавніх місць зборів у лісі, населеному привидами. Однак щодо цих таємничих чужинців зрозумілих пояснень так і не отримано. Майже всім, що спромоглися дізнатися поліціянти, вони завдячують старому, як Божий світ, метису на ім’я Кастро, який переконував, що колись ходив до дивних портів та розмовляв із безсмертними ватажками культу в горах Китаю.

Старий Кастро пам’ятав дещо з огидної легенди, на тлі якої блякнули теорії теософів і саме існування людства на землі здавалося чимось скороминущим та випадковим. Цілу вічність у світі панували Інші, мешкали Вони в славетних містах. Їхніх Нащадків — як запевняв його безсмертний китаєць — і досі можна знайти на островах у Тихому океані. Величезні, неокатані та необроблені — циклопічні — камені і є ці Нащадки. Вони всі дуже давно померли, ще до появи людства, проте існує магія, що здатна відродити їх, коли зірки на небі знову опиняться у певному місці у колі вічності. Насправді Вони самі спустилися з небес і принесли із собою свої статуї.

За словами Кастро, ці Великі Старі — істоти не з плоті та крові. Вони мають форму — невже цей народжений на небесах витвір тому не ліпший доказ? — проте форма — зовсім не головне. Коли зірки на небі вишикуються своїм порядком, Вони матимуть змогу крізь небо занурюватися в інші світи; однак коли зірки не на своїх місцях — Вони мертві. Проте загалом Вони більше не живі, однак насправді і не померли. Вони всі лежать у власних кам’яних домівках у славетному місті Р’лієгу, під чарами могутнього Ктулгу задля чудового воскресіння, коли зірки та земля вчергове будуть готові до їхньої появи. Але весь цей час сила зовні має служити задля того, щоб вивільнити їхні тіла. Ті самі чари, які зберігають їх незайманими, перешкоджають їм зробити перший крок; тож їм залишається лише лежати у темряві та розмірковувати, у той час коли плинуть незліченні мільйони років. Їм відомо про все, що відбувається у всесвіті, проте їхня здатність розмовляти перетворилася на силу думки. Навіть тепер вони спілкуються у своїх могилах. Коли після безмежного хаосу з’явилися перші люди, Великі Старі звернулися до найчутливіших поміж них уві сні, оскільки лише в такий спосіб їхня мова спромоглася дістатися хтивого розуму ссавців.

А потім, як шепотів далі Кастро, ці перші люди заснували культ вшанування невеличких ідолів, яких явили Великі Старі і привезли їх із темних зірок у потаємних скарбницях. І цей культ ніколи не зникне, доки зірки знову не вишикуються у певному порядку, а таємничі жерці не викличуть великого Ктулгу із могили задля того, щоб він повернув до життя своїх служок та відновив власне панування на землі. Цей час легко буде пізнати: тоді людство стане подібним до Великих Старих — вільним та несамовитим, за межами добра та зла, коли закони і мораль буде потоптано і всі люди волатимуть, убиватимуть та втішатимуться, і потім вивільнені Великі Старі навчать їх нових способів кричати, вбивати, розтлівати — увесь світ охопить нищівний екстаз і свобода. А доти культ, відправляючи відповідні ритуали, повинен пам’ятати про ці давні способи та зберігати в таємниці пророцтво про їхнє повернення.

За сивої давнини обрані розмовляли з похованими Великими Старими вві сні, однак потім щось сталося. Славетне кам’яне місто Р’лієг зі всіма монолітами та могильним камінням пішло під воду, і ці глибокі води, сповнені первородної таємниці, зімкнулися настільки щільно, що навіть думка не могла подолати товщу води — примарний зв’язок обірвався. Проте пам’ять не вмирала, і верховні жерці сказали, що місто знову підійметься з глибин, коли зірки вишикуються у певному порядку. І тоді з надр землі з’явилися чорні духи, застарілі й таємничі, сповнені туманних натяків, які підібрали в печерах під забутими морськими глибинами. Однак про них старий Кастро розповідати не наважився. Він поспіхом обірвав сповідь, а потім жодними вмовляннями чи то хитрощами не можна було витягти з нього одкровення. Щодо зросту Великих Старих — він також, як не дивно, відмовився відповідати. Осередок культу, на його думку, десь серед непрохідних арабських пустель, там ховається недоторканий Ірем — Місто Стовпів. Цей культ не мав жодного стосунку до європейських чаклунів та відьом — по суті, останні про нього навіть не знали. У жодній книзі не було й натяку на нього, хоча безсмертний китаєць запевняв, що в «Некрономіконі» божевільного араба Абдули Альхазрета криється подвійний зміст, який спочатку мали б читати, як годиться, особливо цей римований двовірш:

Не той помер, хто може вічно спати,

Бо навіть смерть колись почне вмирати.

Леґрасс, глибоко вражений та вельми спантеличений, даремно розпитував про те, як ця релігія трактує історію. Кастро, вочевидь, казав правду, коли твердив, що це цілковита таємниця. Авторитетні фахівці з університету Тулейна не пролили світла ані на сам культ, ані на зображення, тож зараз детектив звернувся до найвпливовіших науковців країни, а у відповідь отримав лише казку про Ґренландію професора Вебба.

Відлуння гарячкової цікавості, що виникла на зустрічі через розповідь Леґрасса, яку підтверджувала продемонстрована статуетка, надалі обізвалося у листуванні присутніх; проте в офіційних наукових джерелах про це майже не згадувалося. Обережність — перше правило тих, хто звик іноді стикатися із шарлатанами та шахраями. Леґрасс на певний час віддав статуетку професорові Веббу, однак після його смерті статуетка знову опинилася в Леґрасса, там і залишилася. Я нещодавно її у нього бачив. Це насправді щось жахливе і, поза сумнівом, подібне до скульптури, що наснилася молодому Вілкоксу.

Не дивно, що мого дідуся схвилювала історія скульптора: які ще думки могли виникнути після почутого, коли тобі достеменно відомо, що Леґрасс дізнався про культ? Про чутливого молодого чоловіка, якому не тільки наснилася фігура і ті самі ієрогліфи, як на статуетці, що її було знайдено в драговині, і на диявольській дощечці в Ґренландії? Який у власних снах натрапив щонайменше на три точні слова наспіву, що його виконували ескімоси — шанувальники диявола, та метиси з Луїзіани? Цілком природно, що професор Енджелл, не гаючи часу, почав власне, надзвичайно ретельне дослідження, хоча особисто я підозрював, що юний Вілкокс десь краєчком вуха почув про цей культ і вигадав сни, щоб підсилити таємницю й подовжити її вік за рахунок мого дідуся. Розповіді тих, кому щось дивне наснилося, та вирізки із газет, що зібрав професор, являли собою, звичайно ж, вагомі докази; проте власний раціоналізм і безглуздість самої теми змусили мене дійти, на мою думку, найбільш розумних висновків. Тож після чергового ретельного вивчення манускрипту та антропологічних нотаток про розповідь Леґрасса стосовно культу я вирушив у Провіденс, побачити скульптора та винести йому догану, на яку він, на мій погляд, заслуговував за те, що нахабно нав’язав свої страхи вченому літньому чоловіку.

Вілкокс досі мешкав сам на вулиці Томас-стрит в будинку Флер- де-Ліс — потворній імітації бретонської архітектури XVII століття, що хизувалася підштукатуреним фасадом серед прекрасних колоніальних будинків на давньому пагорбі, під тінню найгарнішої в Америці дзвіниці часів короля Георга. Коли я завітав, скульптор працював удома, тож я відразу ж погодився, зважаючи на розкидані зразки, що юнак має надзвичайний, справжній талант. Припускаю, що одного дня він вважатиметься одним із найвидатніших представників декадансу; молодий скульптор уже досяг майстерності у глині і колись відобразить у мармурі ті страхіття та фантазії, які Артур Мейчен втілює у прозі, а Кларк Ештон Сміт — у віршах та малюнках.

Похмурий, кволий та якийсь нечесаний, він мляво обернувся, коли я постукав, і запитав, навіщо прийшов, навіть не підводячись із місця. Коли я назвався, він неабияк зацікавився: мій дідусь привернув увагу, коли досліджував його дивні сни, проте так і не пояснив суті свого дослідження. У природу дідусевої цікавості я заглиблюватися не став, однак намагався усілякими хитрими способами розговорити юнака. За нетривалий проміжок часу переконався, що скульптор цілком щирий: він розповідав про власні сни у такий спосіб, що помилитися було неможливо. Ці сни та осад від них у підсвідомості відверто вплинули на його мистецтво. Він продемонстрував огидну статую, обриси якої змусили мене здригнутися від темної сили, яку випромінювали. Юнак не пам’ятав, що колись десь бачив оригінал цієї істоти — лише на власному барельєфі, що йому наснився, проте руки не слухалися й самі виліплювали істоту. Жодних сумнівів — цього велетня він бачив, коли марив. Невдовзі стало очевидно, що йому нічого не відомо про таємничий культ — лише те, що промайнуло у численних питаннях, які ставив мій дідусь. І знов-таки я намагався припустити, яким ще чином він міг би натрапити на подібні дивні фантазії.

Про свої сни юний скульптор розповідав у дивній поетичній манері: я одразу ж уявив, ніби побачив на власні очі, вологе циклопічне місто зі слизьким зеленим камінням — чия геометрія, як він чудернацьки висловився, була цілком неправильною — та почув із жахним передчуттям невпинний, незбагненний поклик з-під землі: =«Ктулгу фгтаґн», =«Ктулгу фгтаґн». Ці слова — частина страшного наспіву, в якому йдеться про мертвого Ктулгу, який спить довічним сном і чекає на свій час у кам’яному склепі у славетному місті Р’лієг. Я, попри власні раціональні погляди, був глибоко вражений. Був певен, що Вілкокс десь почув про культ та швидко забув через безліч таких самих дивних книжок, що читав, та завдяки нестримній уяві. Пізніше, через відверто приголомшливу природу цього культу, його підсвідомість втілила все уві сні, в барельєфі, в цій страхітливій статуї, що я зараз тримав у руках; тож він сам не розумів, як ошукав мого дідуся. Цей молодик належав до такого типу людей — водночас і трішки манірних, і трохи невихованих — які зазвичай мені не подобалися; проте маю віддати належне і його таланту, і його щирості. Ми розійшлися на приязній ноті, я побажав йому подальших успіхів у розкритті свого таланту.

Тема культу досі захоплювала, і часом уявляв, як слава спіткає мене через дослідження джерела та зв’язків цього культу. Я навідався до Нового Орлеана, поспілкувався із Леґрассом та іншими поліціянтами, які брали участь у тому рейді, на власні очі побачив ту жахливу статуетку і навіть розпитав тих в’язнів-метисів, яким досі пощастило залишитися живими. На жаль, старий Кастро вже помер. Те, що зараз почув, буквально кажучи, із перших вуст, навіть попри те, що воно більш детально підтвердило те, що вже записав мій дідусь, знову викликало в мене хвилювання. Був певен, що виявив щось важливе, якусь таємницю, стародавню релігію, відкриття якої зробить мене відомим антропологом. Досі ставився до всього суто матеріалістично — тож не брав до уваги із незрозумілої норовливості збігу обставин у нотатках про сни та в дивних газетних вирізках, які збирав професор Енджелл.

Єдине, що я почав підозрювати — і боюся, що тепер я в цьому певен — що смерть мого двоюрідного дідуся взагалі не випадковість. Він упав на пагорбі, на вузькій вулиці, що вела від старого району порту, де юрмилися метиси-чужинці, після того як його необачно штовхнув якийсь матрос-негр. Із думки не йшла змішана кров та заняття (риболовля) відправників культу в Луїзіані, тож я б не здивувався, якби дізнався про таємні методи та отруйні голки, такі ж безжальні та відомі за сивої давнини, як і таємничі звичаї та вірування. Леґрассу та його підлеглим, і це правда, дали спокій; проте в Норвегії один рибалка, який став свідком дивних подій, помер. Невже наполегливі розпитування дідуся після зустрічі зі скульптором дісталися злих вух? Мені здається, професор Енджелл помер через те, що багато знав чи то мав дізнатися. Чи спіткає мене його доля — побачимо, оскільки я тепер знаю дуже багато.