Розділ «Один»

— Військовий флот — не для тебе, Мері. Що ти хочеш довести? Це не іграшки. Націю повинні захищати сильні люди, там немає місця жінкам, — говорив він і рішуче хитав головою. — Ти ще зробиш щось величне. Може, одного дня станеш гендиректоркою власної компанії! Повір мені. Одного дня ти мені подякуєш.

Це був єдиний раз у житті, коли з мого язика не злетіло жодного гострого слівця. Я була шокована. Через багато років я згадуватиму цю історію й розумітиму, що то був за вибрик. Містер Дьюї просто був одним із тих чоловіків, яких я згодом зустріла дуже багато, одним із тих американців, які щиро вірили, що мають захистити мене (і національну армію) від лиха, позбавивши можливості служити. Однак тієї миті, уперше відчувши себе скривдженою, я була спустошена. Зневірена, я тихо повернулась і вийшла з класу.

Протягом року, поки готувалася до служби у військовому флоті, я налагодила з рекрутером міцний зв’язок, тож відразу зателефонувала йому з платного телефону в кафетерії. Я кидала монети в телефон, а руки в мене тремтіли. Коли злість минула, я відчула, як мої очі наповнилися непролитими слізьми. Я міцно стисла слухавку, намагаючись змусити руку не тремтіти й набрати його номер.

Я розповіла йому цю історію, і він якийсь час мовчав. Потім я почула, як він повільно видихає.

— Ем-Джей, буду чесним. Ти маєш до цього звикати, — сказав він.

Він сказав, що містер Дьюї — може, й перша, але точно не остання людина, яка спробує мене зупинити.

Того дня я подорослішала. Шлях, що переді мною лежав, буде нелегким.

Добре. Ніколи не хотіла, щоб усе давалося просто.

Попри ту прикрість, я була щаслива, що вступила до Техаського університету в Остіні. Історія з містером Дьюї трохи зменшила мої амбіції щодо військового флоту, і я пішла в КПОЗ — корпус підготовки офіцерів запасу Повітряних сил. Було неймовірно приємно опинитися в групі зі ста п’ятдесяти підлітків, трохи схожих на мене: з усіх нас кепкували в старших класах, бо ми не курили трави, усі потай уявляли себе Меверіком із фільму «Найкращий стрілець» і хотіли служити своїй країні. Я знала, що знайшла свій дім.

Сидячи на лекціях зі стандартних предметів, як усі студенти університету, я думала тільки про Повітряні сили. На лекції з біології я дрібними літерами списала в куточках конспекту весь Кодекс поведінки військовослужбовців США, які потрапили в полон. Я й сьогодні можу повторити його дослівно.

Стаття 1. Я, американець, воюю в складі сил, що боронять мою країну і наш спосіб життя. Я готовий віддати життя за їхній захист.

Стаття 2. Я ніколи не здамся в полон із власної волі. Працюючи в команді, я ніколи не покину напризволяще членів моєї команди, поки вони матимуть можливість протистояти.

Стаття 3. Якщо мене візьмуть у полон, я й далі боротимуся всіма можливими способами. Я докладу всіх зусиль, щоб утекти самому й допомогти втекти іншим. Я не прийму від ворога особливих послуг, а також не погоджуся звільнитися на його умовах.

Стаття 4. Якщо я стану військовополоненим, то всіляко підтримуватиму своїх полонених друзів. Я не братиму участі ні в чому, що може зашкодити моїм товаришам, і не надам ворогові жодної шкідливої для них інформації. Якщо я старший рангом, то візьму командування на себе. Якщо ні — підкорятимуся законним наказам людини, призначеної моїм керівником, і всіма можливими способами підтримуватиму її.

Стаття 5. Якщо я стану військовополоненим і мене допитуватимуть, я буду змушений назвати своє ім’я, звання, особистий номер і дату народження. Поки змога, я уникатиму відповіді на всі інші питання. Я не висловлюватиму нелояльності до своєї країни та її союзників ні усно, ні письмово і не заподію їм ніякої шкоди.

Стаття 6. Я ніколи не забуду, що я — американець, борюся за свободу, відповідальний за свої вчинки і відданий принципам, які зробили мою країну вільною. Я віритиму в Бога і в Сполучені Штати Америки.

Я швидко стала експертом в усьому, що стосувалося стройової підготовки й службових формальностей. Стройові огляди, схожі на ті, що проходять у військових корпусах, маршування під барабани — це все скидалося на відшліфований танець часів, коли я, старшокласниця, була членом марш-оркестру. Мені дуже подобалося почуватися частиною чогось значно більшого за саму себе.

Ішов 1995 рік, і хоч до воєн в Афганістані й Іраку лишалося ще багато літ, я морально готувалася до того, що ми неминуче втягнемося в новий конфлікт. Я знала, що хочу стати пілотом, і для мене найважливіше було жити так, щоб не сумніватися: я служу з честю. Я хотіла, щоб батьки пишалися мною, хотіла, якщо трапиться така нагода, врятувати когось, крім себе самої, і зробити для світу щось істотне.

Я відразу ж накинула оком на організацію КПОЗ, що називалася «Повітряна спільнота імені Арнольда»[1] (ПСА). Це щось на кшталт військового братства, яке, очевидно, приймало до своїх лав тільки найліпших кадетів. І хоч у групі була тільки одна дівчина, я знала, що зможу пробитися. Між злими, часом досить дошкульними жартами старших і нескінченними опитуваннями кадетів про основи військової справи готуватися до вступу було досить складно, від цього постраждав мій середній бал. Але я пережила восьмитижневу процедуру вступу і пробилася в ПСА — на той час це було моє найбільше досягнення.

Того семестру, коли я намагалася вступити в ПСА, я вперше в житті відчула, що довела собі, скільки всього можу витримати. Упродовж наступних років зі мною багато чого станеться, але той семестр дав мені віру: якщо я переживу ці пекельні місяці, то зможу витримати геть усе. Тому другий рік навчання в коледжі був для мене просто приємною прогулянкою.