Розділ «Один»

Улітку 1997 року, після закінчення другого курсу, я поїхала на польову підготовку — фактично у навчальний табір для кандидатів в офіцери Повітряних сил. Я розумію, що це видаватиметься дивним, але польова підготовка — мій особистий Діснейленд.

Польова підготовка схожа на навчальний табір добровольців, проте забирає менше часу. Тут учать основ лідерства, а не ламають волю і творять армії, як показують у фільмах. Це був обряд ініціації, обов’язковий для всіх кадетів, що закінчують другий курс. Пройти підготовку можна тільки влітку, однак я була дуже рада лишити позаду техаську задуху й попрямувати до Нової Англії.

У червні того року я вирушила на базу Повітряних сил у Довері (штат Массачусетс). Сотні прибулих туди кадетів розділили на загони по кілька десятків осіб у кожному. Ми жили в казармах, завжди готові до перевірки. Щодня нас будили вдосвіта спеціальні гучні сигнали і ще гучніші голоси інструкторів. На польовій підготовці складних моментів не бракувало, але, якщо чесно, найгіршим для мене було споживання їжі. Я зазвичай їм повільно, тож мені непросто вкинути вміст мого підноса в рот менш ніж за сім хвилин. За цей час треба ще й випити щонайменше кілька склянок води. Тебе не відпускали, якщо не вип’єш. Під кінець кожного дня ми всі дуже виснажувалися від щохвилинних фізичних і моральних випробувань. Тож упасти на тверде, наче камінь, ліжко під тихі приємні звуки відбою було справжнім полегшенням. Для більшості кадетів це видавалося тортурами. Але деякі з нас почувалися, наче вдома.

Через кілька днів після початку тренувань нас нарешті послали на навчальну смугу перешкод. Я ледве стримувала радість: цієї миті я чекала від самого приїзду. Ніхто з нас до прибуття на місце не знав, як виглядатиме смуга, проте всі, мабуть, уявляли собі найгірше. Я полегшено відзначила, що на перших кількох перешкодах доведеться напружитись, але подолати їх буде досить легко. Треба просто проповзти під колючим дротом, перестрибнути через колоди і пролізти по вантажній сітці. Я була, мов дитина в кондитерській крамниці. Нарешті я відчула, що прийшла у військову справу.

Я подолала три перші перешкоди, проте на четвертій на мене чекав сюрприз. Перешкода була схожа на величезну драбину, яку неначе збудував п’яний велетень. За щаблі правили шматки дерева шістдесят на сто вісімдесят сантиметрів, прибиті під невеликим кутом до телефонних стовпів. Виглядало страшно, але круто, і я не могла дочекатися своєї черги. Однак коли ми вишикувалися, інструктори стройової підготовки шокували новиною, що жінкам не обов’язково проходити це випробування. Я вперто похитала головою й відразу ж ступила крок уперед. На цій планеті не було сили, яка завадила б мені подолати цю перешкоду. Я наблизилася до неї — очі зіщулені, увага зосереджена на драбині.

Спочатку було легко: просто стоїш на одній дошці, стегном спираєшся на другу і тягнешся до третьої. Однією рукою відштовхуєшся від дошки на рівні стегна, другою — підтягуєшся вгору й переступаєш на ту дошку, що була на рівні стегна. Але що ближче до верху, то далі одна від одної дошки. Мої сто шістдесят п’ять сантиметрів зросту не надто ідеально підходили для цього завдання, і, долізши до передостанньої дошки, я вже не могла з позиції стоячи дотягтися до верхньої. На мить я зупинилася й подумала. Щоб ухопитися за найвищу дошку, доведеться стрибати. Це був єдиний спосіб. Тож я стрибнула.

Я встигла. Я вхопилася за найвищу дошку й підняла ноги на дошку на рівні стегна. Нарешті я змогла перекинути ногу через верхню дошку і вилізти на самий вершечок. Потім я, посидівши лише хвильку, роззирнулася навколо. Вигляд зверху був прекрасний. Унизу скаженіло щось із тридцять кадетів мого загону. Здивований інструктор бойової підготовки ігнорував гучні крики й дивився на мене так, ніби промовляв: «Якого дідька ти це робиш? Негайно спускайся!» Я засміялась і, притиснувшись животом до дерева, рушила назад. Сходити долу було страшно: я не відчувала дощок під ногами і мала щоразу відпускати руки, щоб ступити нижче, але була така щаслива, що майже не помічала цього.

Натхненна вітаннями й адреналіном, задоволена з того, що ткнула свою «хоробрість» інструкторові під носа, я перейшла до наступної перешкоди. Запросто. Це була велика колода, сантиметрів шістдесят завширшки й завтовшки, закріплена дерев’яними скобами приблизно на рівні плеча. Для «налаштування» перешкоди інструктори мали прокотити колоду на десять-двадцять сантиметрів у бік кадета. Добігши до колоди, кадет стрибав на неї й переставляв ноги — колода починала котитися назад, і кадет міг вільно зістрибнути з іншого боку. Я знову зголосилася йти першою — дуже хотілося, щоб ореол переможниці й далі був зі мною. Я щодуху помчала вперед і стрибнула на колоду. Однак інструктор не повернув її у вихідну позицію — і, замість покотитися в протилежний бік, колода покотилася на мене.

Моє коліно стукнулось об колоду з таким звуком, наче хто кухонним молотком відбивав стейк. Я впала, вдарившись спиною об землю. На мить я звела очі на синє небо, яким милувалася ще кілька секунд тому, але сильний біль у нозі й спині змусив мене забути про все. Товариство відчуло, що мені дуже боляче. Загін відразу ж обступив мене, й інструкторові стройової підготовки довелося пробиватися крізь натовп. Потім він викликав допомогу по радіо. Моя нога набрякла, і мішкуваті штани-карго почали тиснути.

Інструктор помітив припухлість, дістав кишеньковий ніж, розрізав холошу якраз над коліном і голосно зітхнув. Тоді ще раз увімкнув мікрофон і повідомив нову інформацію санітарам. Потім почав обережно розшнуровувати мені черевики, одначе біль був такий нестерпний, що інструктор просто розрізав шнурівки і стяг черевик. Медики занесли мене в санітарну карету, інструктор пішов за ними. Він стояв навколішки, тримаючи мене за руку, поки машина підстрибувала на вибоїнах. Я стисла зуби, щоб не заплакати.

Я почувалася воїном, тому не хотіла, щоб із моїх очей текли сльози. Але потім усе довкола почало ніби сяяти, а тоді раптом звузилося до маленького кружальця. Інструктор почав смикати мою руку, намагаючись говорити зі мною.

— Гей… ГЕЙ. Як тебе звати? Звідкіля ти?

Мені здавалося, що ось-ось виблюю, але я спромоглася прогарчати:

— Кадет Дженнінґз, Остін, Техас, сержанте-інструкторе!

Він гигикнув.

— Облиш це, Дженнінґз. З тобою все буде добре, але не втрачай тями. Ти хочеш бути пілотом, так?

Я була шокована. Звідки він знає? Гадаю, більшість із нас цього хотіла.

— Так… Чому питаєте?

— Ти ж знаєш, що, коли знепритомнієш, то це потрапить у твою справу й тобі не дозволять літати? Тому, якщо тобі боляче, просто кричи, трясця тобі в бік, і поплач уже нарешті. Це краще, ніж зомліти.

Виявилося, що зіткнення колоди з моїм коліном спричинило тріщину всієї колінної чашечки. На щастя, вона трималася купи. Однак не можна нехтувати таку травму. Треба дати суглобові спокій. Мама й тато, які забирали мене з аеропорту, трималися за руки і з жалем в очах дивилися, як я їду до них в інвалідному візку поруч супровідника авіалінії. Я вирушила на базу, щоб показати всім, яка я сильна, а тепер не могла навіть самотужки прилетіти додому. Я тоді ще не знала, що наступного року повернуся на підготовку й закінчу її в складі десяти відсотків найкращих кадетів свого класу; однак робити все мені доведеться з ушкодженим коліном. Ця травма дошкулятиме мені все життя.