Розділ «Дев’ять»

Вона глянула на мене так, ніби я з’їхала з глузду.

— Я мала на увазі, що результати МРТ мають бути хороші. Ти знаєш, що в тебе немає хряща в коліні?

Я байдуже кивнула, намагаючись затамувати лють.

Та ти просто геній. Може, іншим разом вони мені повірять, коли я скажу, що звільнена, і перестануть поводитися так, ніби я, бігаючи на вулиці, просто не хочу зіпсувати собі зачіску?

Вона відмовилася видати мені дозвіл літати. Розчарована, я повернулася в Остін і вже чимраз менше вірила в те, що зможу подолати бюрократію.

У наступні кілька місяців суперечка між мною і моєю ланкою командування, лікаркою та її ланкою командування досягла апогею. Вони ухвалили найбезглуздіше рішення з усіх, що я чула коли-будь. Вони дозволять мені літати, але я мушу скласти випробування, яке вони самі й вигадали. При повному спорядженні мені треба було відбігти на п’ятсот з гаком метрів від літального апарата. Згідно з легендою, вертоліт з боєприпасами загорівся, і я мала довести, що здатна відбігти на безпечну відстань.

— Ви знущаєтеся? — кинула я у відповідь. — Хіба я не довела в Афганістані, що можу відбігти від ушкодженого вертольота?

Мій реальний досвід не мав такого значення, як їхня симуляція. Це дуже типово для військової справи. Невже їм байдуже? Вони ж просять мене знову пошкодити собі коліно! Чи настане нарешті та мить, коли повторні травми коліна й приховувана травма спини надовго (а може, й назавжди) виведуть мене з ладу? Їхнє безглузде випробування стало для мене останньою краплею. Очевидно, вони не хотіли глянути на це ширше, а я не збиралася знову травмуватись, щоб їм полегшало й вони дозволили мені літати.

Часом, коли доля волає до тебе, треба дослухатися. Тепер, коли я зустріла Брендона й пізнала справжнє щастя, думка про те, що мене відрахують зі складу пілотів, раптом перестала здаватися кінцем світу. Може, варто завершити цю частину мого життя й почати нову? Майже кожен, із ким я літала, приховував якусь хворобу або травму, але мене ці забавки вже почали втомлювати. Настав час просто пустити все на самоплив.

Не так я уявляла собі закінчення кар’єри. Я думала про святкування й фінальні польоти. У мене такої можливості не буде. Хоч як дивно звучить це для людини, яка все життя мріяла бути пілотом, моя пілотська кар’єра завершилася без зайвого галасу.

Я розуміла: з цим покінчено, але відчувала, що в мені ще вирує бойовий дух. Тож, перш ніж відлетіти в Остін, я почала шукати інших способів, якими зможу прислужитися своїй країні, а також місць, де мені придадуться навички, відшліфовувані роками в кріслі пілота. Я дізналася, що є посада, яка вимагає вміння ухвалювати залізні рішення на бойовищі, добре відчувати перебіг воєнних дій і чітко розуміти унікальну мову спілкування по радіо. Я була в захваті, адже могла бути офіцером спеціальної тактики й відповідати за розгортання наземних військ у передових районах, організовувати їм підтримку з повітря і працювати над тим, щоб не було проблем зі зв’язком, які могли б призвести до втрат військових або цивільних. Це була робота просто для мене.

Щоправда, був один виняток: я не мала права навіть подати заявку. Жінкам не можна було обіймати цієї посади через застаріле правило в книжці під назвою «Правила й винятки щодо учасників наземних бойових дій», спрямованої на те, щоб тримати жінок якнайдалі від бойовища. Про ці правила я нічого не знала, і глибокі шрами на моїй правій руці й нозі теж, тому посміялася, коли згадала всі бачені бої й усіх жінок, яких евакуювала безпосередньо з бойовища в Афганістані. Це здалося мені несправедливим, але я вирішила: хай буде гірше для Повітряних сил! Їхні безглузді й застарілі правила оцінювання кваліфікованості означали, що вони ось-ось утратять загартованого в реальних боях воїна.