Розділ «Дев’ять»

— Що ж, принаймні кров у вас скипається добре, — засміявся він.

Запала незручна мовчанка. Усе йшло не за його планом. Я спробувала трохи зняти напругу.

— Ні. Я припалила рани сигарою, яку саме тоді курила, — пожартувала я.

Усі зареготали, однак у тому сміху вчувалося, що ніхто з присутніх не певен, чи я пожартувала. Я рушила далі до ТОЦу, щоб відзвітувати про політ.

Зазвичай на звітування не допускають нікого, крім екіпажу, тож команда може спокійно описати все, зокрема й невдачі. Але, коли я зайшла в ТОЦ, стало очевидно, що цього разу все буде інакше.

Зазвичай у ТОЦі, приміщенні шість на дванадцять метрів, одночасно перебуває не більше від п’яти-десяти осіб. Того дня я з подивом побачила, що там товклося близько п’ятдесяти людей, які хотіли почути, що з нами сталося п’ятьма годинами раніше. Ріс розчистив мені шлях і міцно обійняв. Він якось сказав, що я йому наче молодша сестра, і з виразу його обличчя було видно: це серйозно.

— Бляха, я дуже радий тебе бачити, — мовив він.

Думаю, я вперше й востаннє почула від нього слово на Б.

Кілька секунд я міркувала про те, як сильно це все позначилося на нашому командирові. Люди, за яких він відповідав, опинилися в такій страшній небезпеці. Я обміряла оком кімнату, подивилася на начальство, розвідників, капелана та інших людей, з якими не була знайома. Я думала, як вони сприймуть наші слова про те, що все пішло не так. Аудиторія ж досить різношерста. Я помітила також уніформи «Кайови», сподіваючись, що то пілоти, які мене витягли з пекла, і в мене буде нагода їм подякувати. Але часу перевірити, чи справді це вони, не було — ми відразу ж перейшли до звіту.

Кімната була заповнена людьми, тож довелося стояти. Правда, мене трохи здивувало, що ніхто не запропонував виснаженому екіпажеві сісти на вільні місця. Я глянула на закривавлену уніформу, суху але пропахлу пальним, вирішивши, що люди витріщаються на мене саме через це. Джордж, як керівник польоту, прокашлявся й заговорив.

— Політ почався без проблем. Ми дістали від розвідки інформацію по радіо про наявну небезпеку і про те, що до нас долучаться «Кайови».

Фактично це був звичайнісінький звіт. Він нічим не відрізнявся від інших, крім певних нюансів і великої кількості народу. Я почала непокоїтися, думаючи, що в деяких наших рішеннях можна засумніватися, хоч і вважала, що в той момент ми ухвалили найкращі з рішень. Звісно, нас можна звинуватити в тому, що повертатися вдруге було не варто.

Хтось може сказати, що ми мали дочекатися А-10, але там, унизу, було троє поранених американців, які потребували невідкладної допомоги. Ми мали всі підстави думати, що ворогові просто пощастило влучити в мене. Ніхто й слова не мовив про те, що «Педро-16» відмовився входити в небезпечну зону.

Коли Джордж і командир «Педро-16» дійшли до того, як ми опинилися в пастці, втрутився другий пілот і почав говорити таке, що я не збиралася просто так пускати повз вуха.

— Потім ми приземлилися, щоб забрати вас, — сказав він, прокашлюючись.

— Хвилиночку, — перебила його я.

П’ятдесят облич повернулися до мене. Приблизно п’ятеро людей уже знали, що я зараз скажу, і, судячи з їхнього виразу, їм аж полегшало від того, що хтось таки змусить «Педро-16» пояснити свою гівняну поведінку.

Ну ж бо, Ем-Джей. Учисть їм.

— Хлопці, чому ви не забирали нас так довго? — відверто спитала я. — Ви зливали пальне? Я гадала, що ви сядете поруч, щойно ми вимкнемося.

Пілот вирячився на мене й не міг повірити своїм вухам. Тиша, яка запала в кімнаті, приголомшувала.