Розділ «Дев’ять»

Дорога назад у Штати була веселішою, ніж я могла уявити. Ми зупинилися на Дієґо-Ґарсії — острівному рифі у формі підкови посеред Індійського океану з маленькою військовою частиною. Нам нічого не треба було робити — тільки пити й радіти, що ми досі живі.

Пообідня година почалася досить тривіально. Дехто з нас випив по одному-два коктейлі. Але все пішло шкереберть, коли один зі стрільців почав демонструвати всім те, що сам називав «голими обіймами стрільця». Тебе хтось обіймав і через плече невиразно промовляв: «Я люблю тебе», поки ти не поплескаєш його по руці й не скажеш: «Я теж тебе люблю». Потім до тебе доходило, що в нього труси опущені аж до щиколоток. Неважко здогадатися, як швидко така історія могла обернутися на щось погане, але там, на Дієґо-Ґарсії, хтось ніби відкрив запобіжний клапан і випустив усім пару. Ми любили одне одного. Любили по-справжньому. І щойно пережили чи не найшаленіше розгортання.

День потроху минав, а ми вдивлялися в океанську далечінь. Нас, трохи сп’янілих, збиралося дедалі більше. На піску вже стояло близько двадцяти людей, що пробували воду великими пальцями ніг. Почувши за плечима якесь гиготіння, я глянула праворуч уздовж пляжу й побачила те, що запам’ятається мені на все життя. Метрів за три від мене біг до води Дуґ Шеррі, в білих трусах-боксерах, з недокурком сигари між зубами.

Чотири місяці ми, вкриті піском і брудом, були в самісінькому серці пустелі, і намір стрибнути в Індійський океан раптом зробився найкращою ідею з усіх, що тільки можна придумати. Ми тут-таки роздяглися й стрибнули у воду слідом за Дуґом. Океан був теплий і приємний, мені не хотілося вилазити з води. Те плавання, яке я пам’ятатиму завжди, зміцнило нас і фізично, й емоційно.

Після короткого тропічного перепочинку на Дієґо-Ґарсії настав час повертатися в реальне життя. В Америці реальність відразу ж приголомшила. Декого з нас навіть аж занадто. Повернутися до родини після війни й зануритися в повсякденне банальне життя (сплата рахунків, заповнення форм на повернення податків) часом досить складно.

Комусь після повернення додому буває тяжко дізнатися, що без нього нічого не змінилося. Діти грали в спортивні ігри, ходили до школи, знайомилися з новими друзями. Подружжя заправляли автівки, їхали по харчі, базікали по телефону, тим часом як ми обмінювалися пострілами з навченим, цілеспрямованим ворогом і рятували молодих чоловіків та жінок без рук чи ніг, які спливали кров’ю в задній частині нашого вертольота.

У цьому ніхто не винен, але знову стати частиною монотонного світу якось навіть нереально. Треба поринути глибоко в себе й клацнути перемикачем режиму виживання. Декому з нас це вдається краще за інших.

По поверненні я взяла невеличку відпустку й навідала в Остіні маму. Я адаптувалася нормально, але іноді прокидалася посеред ночі, вкрита холодним потом. Мені не снилося, що в мене стріляють. Найскладніше було відновитися після екстремальних рятувальних місій і змиритися з тим, що ми не змогли врятувати всіх. Хоч, правду кажучи, найчастіше ми таки встигали врятувати поранених. Одначе, коли я згадую місії, на думку чомусь спадають саме ті, кого ми втратили. Чи зробила я все від мене залежне? Чи могла дістатися до них швидше?

Незабаром мене почали дратувати люди, які, приміром, скаржилися на довге чекання рахунку в ресторані. Мені більше не подобалися фільми жахів і стрічки про війну. Перший фільм, який я переглянула, повернувшись додому, — «Грім у тропіках». Це неймовірно весела картина, але вона починається сценою, де знімають кіно про війну у В’єтнамі й героєві випускають кишки. Довелося вийти з кінотеатру. Це було надто правдиво, і я просто не могла з цього сміятися. У реальному житті траплялися й набагато страшніші речі, але, спостерігаючи за цим на екрані, я знов почувалася винною через те, що тішуся кіно, а хтось більше ніколи не побачить дорогої людини. Я не могла дивитися, як для розваги й сміху використовують кадри з кров’ю.

Коли я знову опинилася вдома, оточена монотонністю буденного життя, то почала напружено боротися з нудьгою. Здавалося, що моя відвічна залежність від адреналіну скоро мене вб’є. Планка смертельно небезпечного в мозку змістилася до рівня «потрапити під обстріл на ворожій території», тож я почала шукати можливостей полоскотати собі нерви всюди, де тільки могла. Я зауважила, що стала їздити мотоциклом швидше й різкіше завертати. Я захопилася скайдайвінгом. Того кайфу, на який я підсіла, не могло дати ніщо інше. Це було просто кумедно. Я зрозуміла, що коли й далі набиратиму обертів, то, зрештою, зайду надто далеко. Треба було щось змінювати.

Навесні 2010 року мене відрядили на підвищення кваліфікації командирів екіпажу на Кіртлендську базу Повітряних сил в Альбукерке. Як завжди, я добре себе зарекомендувала на тренуваннях, тож пройшла курс швидше. Однак, повернувшись в ескадрилью як командир екіпажу, я зіткнулася з холодною реальністю. Я була добрим пілотом, але тут повною мірою відчула тягар нового клопоту. Як командир, я відповідатиму за літальний апарат, де є люди. Від моїх рішень залежатимуть життя і смерть потерпілих та екіпажу. Я маю показати найвищий клас — і фізично, як пілот, і психологічно, як лідер. Це мій обов’язок перед екіпажем.

З досвіду знаю, що всі, хто бував на війні за обгородженою дротом територією, бачили справжні бойові дії. Повернувшись додому, вони переживають посттравматичний стрес. Важко сказати, чи кожен відчуває потім певний «розлад». Я не психолог. Можу лише зазначити, що мої друзі по ескадрильї часто ділилися зі мною своїми переживаннями — домашніми проблемами, постійними нічними кошмарами та іншим. Мені завжди говорили, що звернутися в цій ситуації по допомогу означає зруйнувати собі кар’єру. Проте серед нас було стільки таких людей (і я поміж них), що мені подумалося: коли я бодай наполовину той лідер, яким хочу бути, то маю показати приклад і звернутися по допомогу перша.

На жаль, замість наслідувати мій приклад, товариші почали цікавитися, що мені сказав терапевт. Вони думали, ніби є якийсь чарівний рецепт, що може допомогти забути пережите. Ніби я розповім цей секрет після власної терапії.

— Гей, а можеш її спитати, що означає, коли повсякчас сниться кошмар, у якому тебе в супермаркеті переслідує тигр? — спитав друг, коли ми базікали в коридорі.

У всіх нас були проблеми, просто ми по-різному з ними боролися. Коли я бачу звіти, де стверджують, буцім посттравматичний синдром у жінок трапляється частіше, ніж у чоловіків, у мене немає жодного сумніву: ці дані необ’єктивні, бо ми скоріше визнаємо, що нам потрібна допомога. І хіба це не позитивна риса?

Через кілька місяців після повернення додому я поінформувала ланку командування, що не хочу працювати повний день. Станом на травень 2010 року я вже не буду пілотом «Тім Гоука». Я хотіла переїхати додому, в Остін, і стати «традиційним» гвардійцем. Я приїжджатиму в Каліфорнію на тренування, але це будуть короткочасні поїздки, а не повномасштабна робота.

Фінн вирішив, що я з’їхала з глузду. Більшість знайомих пілотів бажали опинитися на моєму місці над усе на світі. Він був переконаний, що я шкодуватиму про такий крок. Хоч ми з ним і близькі друзі, він усе одно не знає мене так добре, як я сама. Настав час змін. От тільки як сказати про це Стіву?

— Що-о-о-о-о? Чому? — спитав Стів, коли я виповіла йому свої наміри.

— Не знаю. Я скучила за Остіном і просто відчуваю, що вже час щось змінити. Я ніколи не хотіла працювати тут двадцять років, ти ж знаєш, — мовила я. — Я люблю цю роботу, але погодься: середовище тут гівняне. Нам усім треба приховувати душевні рани від місцевого лікаря: ми боїмося, що нас дискваліфікують, якщо розкажемо про свої нічні кошмари. Тебе від цього не нудить?

Він знизав плечима. Його обличчя було незворушне.