Розділ «Глупота говорить»

Христос, хоча в ньому втілилася мудрість отця, сприяє глупоті людей і, таким чином, навіть сам стає до певної міри дурнем: засвоївши природу людини, він у всьому уподібнився людині.

Христос і грішником став, щоб лікувати гріх. І лікував не чим іншим, як оглупленням з допомогою дрімучих неуків — апостолів. Їм він дбайливо проповідував глупоту, застерігав од мудрості, закликав брати приклад з дітей, лілей, гірчиці й гороб’ят — отже, зі всього нетямкого й позбавленого глузду, яке живе, дослухаючись лише природи, і не відає ні турбот, ні хитромудростей.

Крім того, він забороняв апостолам обмірковувати промови, які вони збирались виголошувати перед можновладцями, не велів досліджувати часи і строки тому, очевидно, щоб не вдавалися вони до власної розсудливості, а цілком покладали надію лише на нього одного.

Так само слід розуміти й те, що Бог, створивши світ, накріпко заборонив куштувати плоди з дерева пізнання, бо, мовляв, пізнання є отрутою для блаженства. Відверто лає знання і Павло. Воно призводить, на його думку, лише до пихатості та згуби. За його, певно, прикладом і святий Бернард назвав гору, де засів Люцифер, горою Пізнання.

Не слід, мабуть, нехтувати й доказом, що глупота настільки приємна богам, що заради неї дурням відпускаються гріхи, в той час як мудрому не вибачаються. Ось чому всі, хто просить прощення, якщо навіть согрішили й свідомо, використовують глупоту як засіб виправдання. До цього вдається, наскільки пам’ятаю, Аарон в «Книзі Чисел», коли просить помилувати сестру: «Господи, — каже він, — хіба ж не ти прописав нам гріх, який ми вчинили?»

Так і Саул виправдовується перед Давидом: «Виявляється, що я зробив це в божевіллі».[75] Та й сам Давид, влещуючись до Бога, прикидається дурником: «Молю тебе, Господи, вибач рабові твоєму грішному, бо нерозумно вчинив».[76] Говорячи це, він ніби переконаний, що дістане вибачення лише тоді, коли пошлеться на свою глупоту й незнання.

А ось іще переконливіше свідчення. Христос, вже будучи розіп’ятим на хресті, молився за своїх ворогів: «Отче, вибач їм!» Причому як виправдання ставив їхню нерозсудливість: «Бо не відають, що творять».[77] Подібне знаходимо і в листі Павла до Тимофія: «Тому я був помилуваний Богом, що вчинив таке у незнанні й невірі».[78] Але ж «вчинив у незнанні» — це й означає, що зробив через власну глупоту, а не через лукавість. Таким чином, він був «помилуваний» тільки тому, що вдався до захисту глупоти.

На мою користь свідчить і таємничий псалмописець[79], про якого я забула згадати в свій час: «Гріхів моєї молодості і незнання мого не згадуй!» Ви чуєте, він виставляє наперед перш за все дві причини: юність, товаришкою якої я завжди є, і невігластво. До того ж слово «гріх» він вживає у множині — це, щоб ви збагнули всю могутню силу Глупоти.

Релігія несе в собі глупоту.

Щоб не вдаватись у безмежні подробиці, скажу коротко: християнська віра споріднена з глупотою і майже ніколи не товаришує з мудрістю. Вам потрібні докази? Будь ласка. По-перше, згадайте: діти, старі, жінки й дурники дуже полюбляють святі й церковні обряди, а тому завжди воліють пропхатись поближче до олтарів, — так, очевидно, велить їм їхня природа. По-друге, засновники християнства, як вам відомо, також були людьми на диво простодушними й запеклими ворогами вченості.

Далі. З дурників найбільше казяться ті, яких раптом охоплює вогонь християнського благочестя. У такому стані вони розтринькують своє майно, не відчувають образ, дозволяють себе обманювати, не бачать різниці між друзями й ворогами, уникають насолод, надають перевагу постам, не сплять ночами, все працюють, нехтують життям і прагнуть лише смерті. Одне слово, здається, що в таких людей задубіли всі відчуття і душа їхня живе не в своєму тілі, а десь-інде. Хіба це не схоже на божевілля? Тому не дивно, що апостолів часом вважали за п’яних, а Павла суддя Феста вважав навіть божевільним.[80]

Але оскільки я вже одягла на себе лев’ячу шкуру, тобто наважилась на таке, то доведу, що християнське благочестя (досягнути якого дурні так прагнуть!) є взагалі нічим іншим, як певним родом божевілля й глупоти. Не гнівайтесь за мої слова, а краще зважте їхню суть! Так-от, християни, як і учні Платона, вважають, що людська душа, кайданами тіла обплутана й ними скута, застряла в тілі, а тому не здатна осягнути істини і нею втішатися. Через те Платон і визначив, що суть філософії в розмірковуваннях про смерть[81], бо філософія, відводячи душу від тілесних і очевидних справ, мертвить її.

Ми звикли називати людину здоровою, доки її душа користується тілесними органами. Коли ж вона розриває тілесні кайдани і прагне стати вільною (задумує немовби втечу з в’язниці!), такий стан називаємо божевіллям. Воно спричиняється хворобою і пошкодженням внутрішніх органів. Людей, охоплених ним, багато. Вони вміють передбачати майбутнє; знають чужоземні мови й науки, яких ніколи не вчили; взагалі несуть в собі щось божественне.

Усе це можна пояснити лише тим, що душа, частково звільнившись од влади тіла, виявляє свою вроджену силу. У цьому, гадаю, таїться причина того, чому люди, яким три чисниці до смерті, висловлюють часом дивовижні думки.

Якщо все згадане тут і виходить за межі благочестя і, можливо, не схоже на божевілля, то все ж таки воно настільки до нього близьке, що нерідко вважається чистим божевіллям. Мова йде переважно про тих, які своїм способом життя дуже відрізняються від усіх інших смертних.

Схожими на цих, мені здається, є люди з відомої вигадки Платона: вони сидять ув’язнені в печері і споглядають лише тіні речей. Та ось одному із в’язнів удалося побувати назовні. Повернувшись, він розповів, що бачив справжні речі, тіні яких вони досі споглядали в печері. Товариші не повірили, бо звідки їм було знати, що може існувати ще щось, крім тіней? Змудрілий прагне переконати й картає їх за недотямкуватість. А ті, в свою чергу, кепкують над ним, як над дурником, і нарешті проганяють його геть.[82]

Так само чинять і люди, зайняті виключно матеріальними речами. Вони гадають, що іншого чогось у природі й бути не може. І навпаки, так звані благочестиві нехтують усім, що стосується матерії, тіла, а прагнуть до споглядання невидимого світу. Перші охоче дбають про багатство, про тілесні потреби, а вже потім про душу, — якщо взагалі вірять в її існування, бо ж звикли вірити лише в те, що можна побачити очима. Другі — навпаки, думають передусім про Бога — цю найпростішу з усіх субстанцію, а потім — про душу, яка, на їхню думку, дуже близька до Бога. Вони не дбають про тіло, нехтують грошима, немов якоюсь нікчемною шкаралупою, і уникають їх. А коли доводиться все ж зайнятись подібними справами, то роблять це неохоче, презирливо і байдуже. Між цими блаженними та іншими людьми є велика різниця навіть у малих справах.

Усі відчуття споріднені з тілом, але й серед них є грубіші, наприклад, дотик, слух, зір, нюх, смак, а є й більш віддалені від тіла, пов’язані з духом: пам’ять, розум, воля. Блаженні вважають гідним уваги лише дух, а тому щосили прагнуть до нього і, таким чином, витрачають грубіші, зовнішні відчуття, а відтак позбуваються тілесних взагалі. Тому чуємо інколи, що святі мужі пили часом олію замість вина. Щодо простолюду, то він надає перевагу тілесному і нехтує духовним.

Серед душевних пристрастей найбільш зв’язані з тілом похіть, сон, голод, гнів, пиха, заздрість. Блаженні ведуть з ними непримиренну війну, а простолюд вважає, що без них немає життя.

Є, крім того, пристрасті, так би мовити, середні, тобто природні: любов до батьківщини, ласка до дітей, до батьків, до друзів. Простолюд віддає їм шану, але блаженні намагаються вигнати зі своєї душі усі ці почуття або принаймні наповнити їх духовним змістом. Так, батька, кажуть вони, треба любити не як власне батька (бо він спородив лише тіло, та й то з ласки бога-творця!), а як славетного мужа, в якому відбивається образ найвищого розуму, званого найвищим благом. Поза цим благом, гадають, ніщо не варте ні любові, ні прагнення. Цим правилом керуються благочестиві люди в усіх життєвих справах. І якщо вони не зовсім нехтують якоюсь видимою річчю, то все ж цінують її набагато менше, ніж ту, яку не можна побачити.