Розділ «Глупота говорить»

А тому єдиною зброєю залишаються солодкі повчання (про які згадує апостол Павло[41] і яких не шкодують папи!), а також інтердикти, тимчасові й навічні відлучення, анафеми, картинки із зображенням мук грішників і жахливі блискавки, якими вони легко запроторюють душі смертних до пекла.

Але ні на кого найсвятіші у хресті отці й намісники Христа не метають таких блискавок, як на тих, що, підбурювані дияволом, посягають на добро святого Петра.

Хоча, за свідченням Євангелія, Петро й сказав: «Ми все залишили і пішли за тобою»[42], проте його спадщиною нині вважають поля, міста, податки, мито і владу. Дбаючи запопадливо про Христа, папи вогнем і мечем боронять усе це, рясно проливаючи християнську кров. Їм навіть здається, що вони по-апостольському боронять церкву — наречену Христову, якщо хоробро б’ються з ворогом. Але хіба є в церкви небезпечніші вороги, ніж нечестиві понтифіки, які своєю мовчанкою про Христа сприяють його забуттю, які зв’язують його своїми лиховісними законами, які спотворюють його вчення притягнутими інтерпретаціями і вбивають своїм ганебним життям?

Далі. Оскільки християнська церква будувалась на крові, кров’ю зміцнювалася, примножувалася, то папи й донині продовжують орудувати мечем, ніби не стало вже Христа, який сам захищає своїх віруючих.

Війна є справою такою жахливою, що подобає швидше звірам, аніж людям; така безтямна, що поети вважають її породженою фуріями. Війна така згубна, що, немов чума, нищить усі звичаї разом; така несправедлива, що найкращими її лицарями є найгірші розбійники; така нечестива, що в неї немає нічого спільного з хрестом.

Однак усе це не заважає папам вести нескінченні війни. Де й береться тоді в цих хирних дідів[43]юнацький запал! І не страшать їх ні витрати, ні виснажлива праця. Вони й на мить не вагаються, коли треба перевернути догори дриґом усі закони, всю релігію, увесь світ і всі людські стосунки.

Причому в пап є сила-силенна вчених підлабузників, які називають це очевидне божевілля святою ревністю, благочестям, мужністю. Папи вигадали такі закони, згідно з якими можна сміло виймати з піхов згубний меч та стромляти його в утробу свого брата і водночас залишатися вірним заповіді Христа про християнську любов до ближнього.

Німецькі єпископи і незліченна кількість священиків також недоумки.

По правді кажучи, я й доci до кінця не збагнула, чи німецькі єпископи взяли за зразок пап, чи, навпаки, самі подали їм приклад. Адже згадані єпископи діють ще простіше: скинувши своє облачення, відмовившись від благословінь та інших церемоній, вони живуть собі немов справжні сатрапи. Вони вважають навіть ганебними боягузами, негідними єпископського сану, тих, що віддають Богові душу деінде, окрім поля бою.

А щодо гурту звичайних священиків, то вони вважають за гріх відставати від свого церковного начальства в благочесті, а тому запекло воюють за своє право на десятину[44] — мечами, списами, камінням і всякою іншою зброєю. Вони дуже зіркі й можуть вичитати в давніх грамотах багато такого, чим можна настрашити простолюд, зокрема й примусити його платити більше, ніж заведено.

Водночас ці пастори зовсім забувають про власний обов’язок перед народом, — хоч про те всюди й позаписувано. Їм навіть вибрита маківка голови не нагадує про те, що пастиреві повинні бути чужі усі мирські пристрасті і що він мусить думати лише про небесне.

Ці, з дозволу сказати, «приємні» люди вважають, що чесно виконують свій обов’язок, якщо сяк-так пробубонять свої молитви. Але, клянуся Гераклом, я не можу збагнути, як може хтось із богів почути й зрозуміти їхнє белькотіння, коли вони самі не чують і не розуміють того, що говорять.

Є в пастирів одна риса, що єднає їх з мирянами: і ті, й другі дуже дбають про власні прибутки і твердо знають усі закони щодо цього. Що ж стосується обов’язків, то вони розважливо звалюють їх на чужі плечі й передають з рук до рук, немов м’яч. Світські державці в таких випадках доручають управління певними землями намісникам, а духовні велителі передають справи благочестя народові (через своє буцімто смирення!). Народ же, у свою чергу, передає ношу так званим церковнослужителям, ніби самі вони не мають нічого спільного з церквою і над ними не справлялося таїнство хрещення.

Далі. Пастирі, які звуть себе світськими (ніби посвятили себе світові, а не Христу!), передають тягар обов’язків пастирських на так зване регулярне духовенство[45], а ці — на ченців. Щодо останніх, так одні з них, які живуть вільніше, передоручають свої обов’язки ченцям із суворішим способом життя; ці — звалюють на братію з ордену жебрущих, а жебрущі — на картузіанців, серед яких буцімто і є благочестя, заховане, однак, настільки глибоко, що годі й побачити.

Те саме роблять і найвищі первосвященики: дуже дбають про прибутки, а апостольські труди доручають єпископам, єпископи — пастирям, пастирі — заступникам-вікаріям, вікарії — жебрущим, а ці перекидають ще далі — на тих, які вміють добре стригти своїх овечок.

А втім, я не збираюся тут розглядати достеменно життя папи й пастирів; бо створюю не сатиру, а виголошую похвалу. Я не збираюся гудити також достойних державців за рахунок вихваляння недостойних. Я лише прагнула в кількох словах показати, що жоден смертний не може приємно жити, якщо не посвячений в мої таїнства і не користується моєю прихильністю.

Фортуна сприяє дурням.

А хіба могло бути інакше, коли сама Рамнузія, доглядачка всіх людських справ, настільки зі мною одностайна, що так само, як і я, дуже вороже ставиться до мудреців і, навпаки, дурням приносить блага навіть уві сні. Пригадаймо хоча б афінського полководця Тімотея, прозваного Щасливим. Про нього навіть прислів’я склали: «Мисливець спить, а дичина сама до тенет скаче».

Про мудрих говорять навпаки, що вони «народилися, коли місяць був на ущербі» — тобто на них чекає тяжке життя; що «їздять на Сеяновім коні» — тобто, їм ні в чому нема удачі; що «мають тулузьке золото» — тобто їхнє щастя не міцне.

Але годі, припиняю вже користуватися прислів’ями, бо, чого доброго, подумають, що я украла їх зі збірки мого друга Еразма!