Розділ «Глупота говорить»

Часом прагнуть когось вколоти гострим слівцем, але ця прикрість швидше лоскоче, аніж ранить; бо хоч і намагаються викривати вади, по суті, влещують слухачів.

Все це наводить на думку, що наші проповідники вчилися свого мистецтва у базарних бабів, але багато в чому так і не досягли їхнього рівня. В усякому разі і ті, і другі між собою настільки схожі, що можна говорити з певністю: або ті запозичили свою риторику в цих, або ці — в тих.

Є, проте, слухачі, — не без моєї допомоги, звичайно, — які вважають таких ораторів за новітніх Демосфенів і Ціцеронів. Цими слухачами є переважно купці та жінки. Першим із них проповідники воліють сподобатися — хоч би тому, що купці залюбки виділяють дещицю (зі свого неправдою нажитого багатства!) всякому, хто їм лестить. Щодо жінок, то існує багато причин їхньої прихильності до цих людців, але найголовніша та, що жінки звикли на сповідях скаржитися їм на власних чоловіків.

Тепер, гадаю, ви вже побачили, як багато чим зобов’язане мені це поріддя людей. З допомогою дріб’язкових обрядів, нікчемних дурничок та горлання ченці підкоряють смертних своїй тиранії і вважають себе не інакше, як Павлами й Антоніями. Отож охоче кидаю цих невдячних комедіантів і негідних лицедіїв, які, вдаючи із себе святенників, лицемірно замовчують мою доброчинність.

Глупота вельмож.

Я з великим задоволенням переходжу нині до королів та придворних вельмож, бо вони виявляють до мене прихильність відверто, з прямотою, гідною шляхетних людей. Їхнє життя було б найсумнішим і найнещаснішим, якби в них була хоч краплина здорового глузду. Справді-бо, хто став би домагатися влади нещирою клятвою і вбивствами, якби міг попередньо збагнути, яку тяжку ношу звалить собі на плечі, коли стане можновладцем.

Хто взявся за кермо правління, той мусить віднині полишити приватні справи і дбати лише про громадські інтереси; не відступати ні на крок від законів, автором і виконавцем яких є сам; слідкувати за непідкупністю службовців і суддів; бути або благодатною зіркою, бездоганною у всьому, і дарувати людям найбільші блага, або стати жахною кометою, що приносить згубу.

Вади простих людей не дуже помітні і не широко розповсюджуються. Щодо можновладців, то вони постійно перебувають у всіх на очах, а тому навіть незначне їхнє відхилення од чесності згубно впливає на всіх підлеглих.

Багатства, якими доля обдарувала можновладця, постійно зваблюють його на манівці. І чим більше навколо різного роду забав, розбещеності, лестощів, розкоші та різних втіх, тим обережнішим повинен бути він, щоб десь не оступитися й не согрішити перед обов’язком.

Скільки підступів, скільки ненависті й небезпек чатує на можновладців! Вже не кажу про страх перед судним днем, коли доведеться стати перед царем небесним і відзвітувати навіть про незначні провини. Покара буде суворішою для того, хто мав більшу владу.

Якби на все це, кажу, і на тому подібне можновладці зважили (а вони зробили б це, якби були розумними!), то ні сон, ні їжа їх не вдовольняли б. Та нині, передоручивши всі свої клопоти богам, вони живуть, завдяки мені, безтурботно. А щоб не псувати собі доброго настрою, пускають до себе лише тих людей, які вміють говорити їм приємне.

Можновладці переконані, що чесно виконують обов’язки, якщо бавлять час на полюванні, розводять породистих коней, продають заради власного збагачення посади й чини та вишукують щодня нові способи, як відняти гроші у громадян і покласти їх до власної кишені. Це робиться, звичайно, не інакше, як під доброчинним виглядом, так щоб навіть найнесправедливіше діло здавалося справедливим. Для того ж, щоб прихилити душу «рідного» народу до себе, не шкодують вони улесливих слів.

Уявіть собі тепер можновладця — невігласа в законах, майже ворога суспільного блага; державця, що піклується лише про власні зручності, цілком поглинутого втіхами, ненависника наук, свободи і правди; правителя, що найменше думає про благо республіки і до всього підходить з міркою свого куцого розуму та власної вигоди. Повісьте на цього дивогляда золотий ланцюжок — ознаку гармонійного поєднання всіх доблестей; насадіть на його голову прикрашену коштовностями корону, яка також повинна нагадувати, що її носій відрізняється від інших доброчинністю й геройством; дайте йому, крім того, скіпетр — символ справедливості й непідкупності; одягніть, нарешті, в багряницю — ознаку виняткової прихильності до батьківщини!

Якщо усі ці відзнаки гідності можновладець зіставить зі своїм негідним способом життя, то напевно посоромиться своїх оздоб і почне побоюватися, щоб якийсь дотепник часом не покепкував над ним і не висміяв увесь цей трагікомічний культ.

Глупота придворних.

Чи варто говорити про придворних вельмож?

Адже немає нічого підлішого, продажнішого, мерзеннішого, ганебнішого за них,  а тим часом вони хочуть бути першими у всіх справах. В одному вони, безумовно, «скромні»: вдовольняються тим, що носять на своєму тілі золото, перли, пурпур та інші зовнішні ознаки мудрості й доблесті, а піклуватись про ці якості полишають іншим.

Вельможі вважають себе досить щасливими, коли можуть називати короля своїм паном і при всякій нагоді звертатись до нього пишними словами, наприклад: «ваша величність», «ваша вельможність». Їхнє плазування при цьому не знає меж. Безсоромність і підлабузництво — ось ті дві якості, притаманні справжнім вельможам і придворним.

Далі. Якщо ближче до них приглянешся, то побачиш, безумовно,

«ледачих і незграбних феаків, женихів Пенелопи...»[40]