Розділ «Глупота говорить»

Близьким до божевілля треба ставити лише того, хто не тільки відчуттями, а одночасно й розумом помиляється, причому постійно: якщо, наприклад, хтось, почувши рев осла, стверджує, що чує дивну симфонію; або якщо найбільший бідак, людина найнижчого походження, вважає себе багатієм, подібним до Креза, царя Лідійського.

Цей вид божевілля наближається до одного з видів насолод, бо приносить значне задоволення не лише божевільному, а й тим, хто його оточує. Причому від спілкування з причинним ці останні аж ніяк не втрачають на розумі.

Таке божевілля побутує набагато ширше, ніж звичайно вважають. Часом два пришелепкуватих сміються один з одного, і кожен має з цього насолоду. Причому нерідко можна бачити, що дужче збожеволілий голосніше сміється з того, хто ще не зовсім з’їхав з глузду.

Приємний вид божевілля.

Хто різнобічніше дурний, той щасливіший. Така принаймні моя, Глупотина, думка. Слід лише перебувати в стані безтями, яка властива мені. Подібне божевілля настільки розповсюджене, що важко знайти смертного, який постійно був би мудрим і ніколи не впадав у божевілля.

Однак різниця між мудрістю й божевіллям все ж таки є. Так, наприклад, коли хтось гарбуза прийме за дружину, його називають божевільним, бо таке трапляється рідко. А якщо хтось дружину (таку ж невірну, як і всі інші!) називає вірною Пенелопою і, перебуваючи в щасливому незнанні, дуже з того тішиться, такого не називають божевільним, бо подібне трапляється з чоловіками часто.

До мого гурту належать також мисливці, які нехтують заради полювання всім на світі. Вони твердять, що мають незвичайне задоволення кожного разу, як чують потворне завивання ріжка та собачий гавкіт. Собачий послід їм теж, певно, здається запашнішим од кориці!

А яку насолоду мають божевільці від білування звірини! Биків і баранів хай ріже простолюд, а звірину дозволено розбирати лише шляхетному! Та й він мусить робити це з непокритою головою, опустившись на коліна. Причому ще й не всяким ножем можна різати, а лише особливим, для цієї мети призначеним.

Погляньте, з якою побожністю, з допомогою яких рухів, у якій суворій послідовності відділяє цей божевільний різні члени! Мовчазний натовп обступив його щільно і дивиться з такою цікавістю, немов то якесь дивовижне й не бачене досі видовище. Коли ж якомусь солопієві удасться ще й дичини скуштувати, тоді втішається так, ніби став од цього набагато шляхетнішим.

Постійно переслідуючи звірів і їх поїдаючи, такі люди, зрештою, і самі перетворюються на звірів, хоч і переконані, що живуть по-царському.

Услід за мисливцями йдуть будівничі, які палають ненаситним бажанням щось будувати: спочатку зводять круглі споруди, а потім перебудовують їх на квадратні, то знов-таки квадратні змінюють на круглі. І нема цьому ні кінця ні краю. Зупиняються лише тоді, як дійдуть до крайніх злиднів, що вже й жити ніде і їсти нема чого. Та їх не цікавить, що настане потім. Їм аби хоч кілька років повтішатися своїм божевіллям!

До будівничих дуже близькі ті, що розшукують (на суші і в морі) якусь п’яту субстанцію[26] і прагнуть за допомогою нових, таємничих мистецтв змінити природу речей. Їх зваблює солодка сподіванка на успіх, а тому, не шкодуючи ні праці, ні витрат, вони все щось вигадують своїм дивним розумом.

Маючи з того задоволення, ці диваки займаються попросту самообманом. Але не перестають вводити себе в оману, аж поки не стане вже за що й піч полагодити. Та їм і далі сняться солодкі сни.

Вони й інших тужаться схилити до такого щастя. А коли вкрай зневіряться у своїй надії, знаходять утіху в цитуванні вислову:

«До великого прагнуть в житті — це вже подвиг».[27]

Крім того, починають звинувачувати швидкоплинність життя, якого не вистачило, бачте, для здійснення великого задуму.

Далі. Не можу вирішити, чи й гравців прилучати до нашого гурту. Бо хіба не божевільні й не смішні ті, в кого починає трепетати й прискорено битися серце, ледве зачують вони стукіт гральних костей? Як часто у звабній надії на виграш вони терпіли крах і тонули у відчаї, коли судно надії розбивалося об скелю, набагато страшнішу за Малейську! Випливши на новий берег надії майже голими, вони не поспішали відігравати програне тільки тому, щоб часом не подумав хтось, що вони несерйозні.

Смішно дивитись на старих, підсліпуватих, які грають, нап’яливши на ніс окуляри. Та ще дивніше бачити дідів зі скоцюрбленими пальцями. Самі вже не в змозі грати, вони наймають за гроші якогось молодика, щоб той кидав на дошку гральні кості замість них.

Приємна річ гра, що й казати, поки не переходить у шал, бо тоді стосується вже не мене, Глупоти, а Фурій.

Дурні забобони.