Розділ «Глупота говорить»

Я не заздрю Діані, яку умилостивляють людською кров’ю, бо вважаю, що найщиріше того вшановують, кого всі завжди мають в душі й наслідують його звички. А коли так, то скажіть, будь ласка, кого християни зі своїх святих дужче вшановують, ніж мене?..

Безліч людей ставлять свічки Богородиці навіть удень, коли в цьому немає потреби. І навпаки, як мало смертних прагнуть наслідувати її непорочне життя, її цнотливість і любов до небесних справ, хоч саме це і є гідним поваги та найприємніше небожителям.

Мені не треба храмів, бо моїм храмом є весь світ, до того ж, якщо не помиляюсь, найкращим із храмів. І жерців мені не забракне, доки існуватиме рід людський!

Зрештою, я не настільки дурна, щоб вимагати кам’яних або розмальованих зображень, які навіть шкодять нашій релігії, тому що дурники й тупоголові товстуни вшановують їх, немов справжніх святих. Це мені здається схожим на те, якби дяка стали більше шанувати, аніж попа. У мене стільки величезних статуй, скільки смертних на землі, і кожен з них є моїм образом, навіть якби й не хотів він цього.

Отже, в інших богів нема нічого такого, чому я могла б позаздрити. До того ж в одних місцях шанується один бог, в інших — інший (та й то лише у певні дні!): Феб — на Родосі, Венера — на Кіпрі, Юнона — в Аргосі, Мінерва — в Афінах, Юпітер — на Олімпі, Нептун — в Таренті, Пріап — у Лампсаку. І лише мені єдиній приносить жертви вся земля, до того ж набагато кращі, ніж іншим богам!

Повсякденне життя людей сповнене глупоти.

Якщо вам здається, що в моїй мові більше зухвалості, ніж правди, придивіться тоді пильніше до життя людей. Вони переді мною у невідплатному боргу, бо я даю їм силу-силенну різних благ! І то усім без винятку: від низів до можновладців.

За браком часу не буду говорити про всі стани, досить поглянути на життя солідніших осіб. По них легше оцінити й інших, — тим більше, що голота й простолюд цілком мої. Форм вияву глупоти в них дуже багато, але кожного дня з’являються нові й нові форми.

Щоб усе висміяти, мало й тисячі Демокрітів, не кажучи вже про те, що для висміювання цих Демокрітів потрібен був би ще інший Демокріт.

Важко навіть уявити, якими жартами, якими забавками нікчемні люди розважають щоденно богів. Людські суперечки безсмертні вислуховують, звичайно, до обіду, поки ще тверезі. По обіді ж, після випитого нектару, коли вже набридає займатись чимось серйозним, сідають вони на край неба і, посхилявши лоби, дивляться, чим займаються люди на землі. Для богів це вельми приємне видовище.

Боже безсмертний, чого там тільки не побачиш! Кажу з певністю, бо й сама часом буваю в гурті цих поетичних богів. Один упадає за жіночкою, і чим менше вона його любить, тим дужче за нею він мліє. Другого вабить не дружина, а придане; третій продає на ніч свою наречену кожному, хто того забажає. (Хоч інший на його місці очей не спускав би з неї, мов Зелотип чи Аргус!) Четвертий перетворює на дурницю жалобу: наймає акторів, щоб зобразили на своїх пиках його смуток. П’ятий плаче біля могили мачухи. Шостий все, що тільки може, гребе до себе і пхає в пельку, хоч потім, може, доведеться йому й голодувати. Сьомий верхом блаженства вважає сон і дозвілля. Восьмий, піклуючись про чужі справи, занедбує свої власні. Дев’ятий по вуха в боргах, ось-ось збанкрутує, але вважає себе багатієм. Десятий вельми щасливий, коли сам, бідуючи, щедро обдаровує спадкоємця. Одинадцятий заради мізерного прибутку (та й то непевного!) ладен пливти за море, доручивши життя (яке ні за які гроші не купиш!) вітрам і хвилям. Дванадцятий замість того, щоб сидіти вдома у безпеці й спокої, прагне розбагатіти на війні.

Є такі, що підлещуються до безрідних дідів і таким чином одержують багатий спадок. Ще інші прагнуть досягти того самого, зваблюючи заможних бабусь. Найбільша втіха для богів, коли ці ошуканці, прагнучи обдурити інших, самі залишаються обманутими!

Найдурнішим і найогиднішим зі всіх є, проте, поріддя гендлярів, тобто торгашів, бо вони займаються найогиднішою справою і досягають мети найогиднішим способом. Усіх дурять, на кожному кроці брехливо присягаються, крадуть, обважують, обраховують і водночас вдають із себе шляхетних, — тому, певно, що на кожному пальці мають персні зі щирого золота. При цьому в них не бракує низьких лестунів — «побратимів», які, сподіваючись на частку нечесно нажитого багатства, підлабузнюються до них і всюди називають їх «вельмишляхетними».

Часом можна побачити й піфагорійців, які все на світі вважають спільним, а тому цуплять, що тільки під руку потрапить. Гадають, певно, що то їхній спадок.

Є люди багаті уявою: навівають собі приємні сни і з того задоволені та щасливі. Ще інші вдома голодують, а на людях вдають із себе вельми багатих. Один силкується не втратити того, що має, а інший правдою і неправдою збагачується. Той випрошує для себе якусь громадську посаду, а цей воліє сидіти вдома на печі. Багато є таких, що ведуть нескінченні позови, навперебій обдаровуючи гостинцями суддю й адвоката. Один прагне всяких змін, а другий плекає великі задуми. Є й такі, що, залишивши вдома дітей і дружину, вирушають в Єрусалим, або в Рим, або до св. Якова, хоч там, власне, їм нема чого робити.

Взагалі, якби подивитись на незліченні турботи смертних з Місяця, як Меніпп це колись зробив, то здалося б, що бачиш метушню мух чи комарів, які без кінця б’ються, кують один одному лихо, грабують, дурять, блудять, народжуються, падають, вмирають. Важко навіть повірити, що в житті такої мізерної істоти відбуваються такі великі потрясіння, такі трагедії. Вибухне війна чи згубна чума налетить — тисячами гинуть вони.

Вчені також дурні, а особливо філологи.

Але я й сама була б найбільшою дурепою і гідною реготу Демокріта, якби надумала перераховувати всі форми людської глупоти й невігластва. Тому переходжу нині  до тих, кого смертні вважають мудрими і хто домагається, так би мовити, золотої галузки. Першість серед них тримають філологи — найнещасніше і найганебніше поріддя людей. Були б вони до всього ще й вельми ненависні богам та людям, якби я не солодила їхню нікчемну працю приємним божевіллям. Бо, як засвідчує грецька епіграма[30], вони не на п’ять проклять приречені, а на всі шістсот вельми грізних прокльонів.

Завжди голодні та брудні, вчителі-філологи безвихідно сидять у своїх школах, а точніше — у в’язницях чи катівнях. Обертаючись постійно серед ватаги шибеників, вони старіють від утоми, глухнуть від крику, чахнуть від смороду й бруду. Однак, з моєї ласки, вважають себе першими серед смертних.

Самовдоволені, вони лякають полохливий гурт дітлахів своїм грізним виглядом і голосом, шмагають нещасних різками й батогами, б’ють палками. Одне слово, лютують на всі лади, як кому заманеться, немов кумський осел.