Розділ «Глупота говорить»

Дурна чванливість з приводу походження, вченості тощо.

Хоч і поспішаю, але я не можу проскочити мовчки повз тих, які дуже втішаються своєю химерною знатністю (бо нічим іншим, власне, не відрізняються вони од найнижчого ремісника!). Один виводить свій рід від Енея, другий — від Брута, третій — від короля Артура. Перелічують прадідів, прапрадідів і їхніх батьків; згадують давні родові прізвиська; всюди виставляють портрети і статуї своїх предків, хоч самі вже не багато чим відрізняються од тих мовчазних опудал. Ось так, за допомогою ласкавої Філавтії-самолюбивості й живуть цілком щасливо. Причому не бракує дурнів, які цих страхопудів шанують за богів.

Але що це я мовлю про кожний рід окремо, ніби Філавтія-самолюбивість не робить дивним чином вельми щасливими багатьох. Погляньте лиш довкола. Той бридкіший за мавпу, а вважає себе майже Ніреєм. Інший за все життя провів циркулем лише три лінії, а видає себе за Евкліда. Третій знається на музиці не краще за осла і співає гірше курки (яку топче півень проти її волі), але вважає себе Гермогеном.

Є ще один вид божевілля, набагато приємніший за інші. Це, коли хтось починає видавати талант слуг своїх за свій власний, як, наприклад, двічі щасливий Сенеків багатій. Він розповідав побрехеньки лише в оточенні власних рабів, які підказували йому, коли він щось забував. Цей чолов’яга був настільки немічним, що ледве дихав, але, не вагаючись, ходив на змагання кулачних бійців, покладаючись, звичайно, на силу своїх численних рабів.

Далі варто згадати ще, певно, слуг вільних мистецтв. Адже Філавтія-самолюбивість їм особливо притаманна. Серед них швидше знайдеш такого, що батьківським маєтком поступиться, ніж визнає себе нездарою. Це стосується передусім акторів, співаків, ораторів і поетів. Чим менше в кого здібностей і освіти, тим більше він хизується, більше всюди славить себе й вихваляє.

Але, як каже прислів’я, «різним губам різний салат до вподоби». Тому навіть у великих дурнів багато шанувальників. І найбільші нісенітниці часом багатьом подобаються. А все тому, що багатьом людям, як уже говорилося, притаманна глупота. Невіглас і сам собі дуже подобається, й інші від нього в захваті. Тож навіщо прагнути до справжньої освіти, яка здобувається тяжкою багаторічною працею? Її майже ніхто не цінує, а людина від того стає лиш кволою та боязкою.

У кожного народу своя самозакоханість і глупота.

Ще я помітила, що природа обдарувала Філавтією-самолюбивістю не лише кожного зі смертних, а й цілі народи та держави. Тому в кожного народу є своя особлива Філавтія-самолюбивість. Британці, наприклад, пишаються зовнішністю, музичною освітою й розкішними бенкетами. Шотландці хизуються шляхетністю та належністю до царського роду, а також витонченим розумом і дотепністю. Галли хваляться ввічливістю, а парижани зокрема, — винятковою обізнаністю в теології. Італійці вважають себе найкращими поцінувачами художньої літератури та красномовності. Вони ж і надто пишаються тим, що вважають себе єдиними з усіх смертних, які не є варварами. Найбільше пишаються цим римляни. Вони навіть уві сні марять про давній славетний Рим. Венеціанці чваняться своєю знатністю. Греки тішаться тим, що заснували всі науки і що лише в них одних були такі вельми славні герої.

Нащо вже турки — скописько варварів, а й ті знайшли чим хвалитися, — своєю релігією, мовляв, вони і тільки вони правовірні, а тому сміються з християн, немов із забобонних.

Іспанці нікому не хочуть поступитися воєнною славою. Германці чваняться високим зростом і знанням магії. Але чи не найдивніший самообман у іудеїв, які все ще чекають на свого Месію і міцно тримаються Мойсея.

Підлабузництво дуже корисне.

Ви вже, гадаю, побачили, скільки задоволення приносить кожному і всім разом Філавтія-самолюбивість. Її рідна сестра — Колакія-улесливість. Різниця між ними невелика: Філавтія-самолюбивість — це улещування самого себе, а Колакія-улесливість — улещування когось іншого.

Колакія-улесливість ще й сьогодні вважається справою ганебною, але тільки в тих, хто надає перевагу назвам речей над самі речі. Такі люди вважають, що віра несумісна з улесливістю. А я гадаю інакше. У моїй правоті не важко переконатись на прикладі нерозумних істот. Нема улесливішого за собаку. Але ж собака і найвірніший друг! Або хто ласкавіший за білку і хто ще так легко дружить з людиною, як вона?.. Якби все було навпаки, то слід було б визнати, що в житті людей корисніші грізні леви, люті тигри або несамовиті леопарди.

Звичайно, улесливість буває і згубною. Та це тоді, коли з її допомогою підступні глумильники доводять якогось нещасного до загину. Моя ж улесливість породжена доброзичливістю й щирістю, а тому набагато ближча до численних доблестей, ніж до протилежних якостей. Грубощі та суворість, на думку Горація, їй не властиві й нестерпні.

Така улесливість підбадьорює занепалих духом, веселить засмучених, заохочує до роботи стомлених, збуджує остовпілих, лікує хворих, приборкує диких, єднає закоханих, зберігає шлюб. Вона й дітей спонукає дбайливо вчитися, і старих звеселяє, а королів під виглядом похвали виховує і вчить сумирності. Крім того, завдяки Колакії-улесливості кожен стає сам собі любішим і дорожчим, — а це вже особлива частка щастя.

Як приємно бачити двох мулів, що лижуть взаємно один одного! А хіба не тим самим займається вельми хвалена красномовність? Ще більшою мірою це стосується медицини. А найбільше — поетики. Одне слово, улесливість є медом і своєрідною приправою в людських стосунках.

Людям приємні вигадки, особливо у священнодійствах.

Помилятися, кажуть, — велике нещастя. А я гадаю, найбільше нещастя — ніколи не помилятися.

Дуже нерозсудливо чинить той, хто вважає, ніби щастя людини міститься в самих речах, хоч насправді воно цілком залежить від уявлення. Адже в людськім житті все настільки темне й заплутане, що про достовірне знання не може бути й мови. Так вчать мої академіки, найменш пихаті з-між філософів. І правильно вчать. Бо коли щось і можна пізнати, то воно заважає приємно жити. Отож людський розум зліплений так, що набагато більше цінує вигадку, ніж правду.

Якщо хтось потребує доказів, хай сходить на громадські збори або до храму. Там, коли говорять про щось серйозне, всі дрімають, позіхають і нудяться. Та коли якийсь оратор нечистий (вибачте, я хотіла сказати — речистий!) починає розповідати якусь бабську побрехеньку, усі просинаються, підбадьорюються і слухають, пороззявлявши роти.