Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Дівчинка зупинилася, відсапуючись. Вона поглянула на руку й із полегкістю побачила, що кров уже майже не бігла, хоча всеньке передпліччя й долоня шульги були заюшеними й липкими. З’явився біль — тиха, рівномірна пульсація. Відчуття було схожим на те, як за годину після відвідин зубного починає згасати дія новокаїну.

Вона ще раз озирнулася, нічого не побачила, а тоді знову поглянула на ті борозни, що тягнулися від розбитих автівок до самого Пустовища.

«Ті тварюки сиділи в холодильнику. А тоді обсіли його — атож, тільки погляньте на цю калюжу. Він добіг сюди, а тоді

(привіт і бувай)

щось трапилося. Та що?»

Вона страшно боялася, що знає відповідь. П’явки були елементами Його, і вони загнали Патріка до іншої Його частки так само, як собаки женуть наполоханого оленя до засідки мисливця.

«Бевві, тікай! Тікай звідси!»

Та натомість вона рушила вздовж канавок у землі, стискаючи в спітнілій руці «Вишеньку».

«Принаймні поклич інших!»

«Покличу… згодом».

Вона йшла далі, а земля поступово пом’якшувалася — сміттєзвалище спускалося до Пустовища, до густих хащів. Десь застрекотала самотня цикада, та її спів поступово затих. На заюшену кров’ю руку сідали комарі. Беверлі змахнула їх. Вона йшла, закусивши нижню губу.

Попереду на землі щось лежало. Вона підняла його, аби роздивитися краще. Це був саморобний гаманець — таку річ могла змайструвати якась дитина на уроках рукоділля, що проводилися в Громадському осередку. Однак було зрозуміло, що хто б його не зробив, великого хисту він не мав. Груба прошивка волосінню вже почала розповзатися, і відділ для банкнот хляпав, наче обвисла щелепа. У кишені для копійок вона знайшла четвертак. Крім нього там була лише бібліотечна картка, виписана на ім’я Патріка Гокстеттера. Вона віджбурнула гаманець та все інше і витерла руку об шорти.

За п’ятдесят футів від того місця вона знайшла кросівок. Підлісок став надто густим, щоб можна було розгледіти борозни на землі, та тільки сліпий не помітив би кров на листі.

Далі стежка зміїлася схилом урвища. Одного разу земля обвалилася, і Беверлі ковзнула вниз, подряпавшись колючками. На стегнах повиступали крапельки свіжої крові. Вона важко дихала, а масне волосся припало до голови. Кривавий слід вів до однієї з ледь помітних стежок, що пронизували Пустовище. Десь поблизу мала бути Кендаскіґ.

На стежці вона знайшла інший самотній кросівок. Шнурки його були мокрі від крові.

Вона підходила до річки, тримаючи «Вишеньку» напоготові На землі знову з’явилися борозни. Та тепер вони були не такими глибокими. «Це тому, що він погубив кросівки», — подумала Беверлі.

Вона завернула за останній поворот і вийшла до річки. Рівчачки тягнулися берегом і обривалися біля бетонних циліндрів — біля однієї з тих насосних станцій. Залізна кришка на циліндрі була зсунута трохи набік.

Коли вона стояла там, зазираючи в пітьму, знизу долинуло басовите, нелюдське хихотіння.

Це було вже занадто. Нарешті паніка вломилася до її голови. Беверлі крутнулася й помчала до галявини з хаткою-клубом, виставивши перед собою руки, аби захистити обличчя від гілля, що шмагало її з усіх боків.

«Іноді я також хвилююся, татку, — крутилася в її свідомості навіжена думка. — Іноді я ДУЖЕ хвилююся».