Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Гаразд, я хочу, щоби ви це припинили. Я думала, стеля обвалиться просто мені на голову.

— М-м-ми більше не б-б-будемо.

Вони почули, що вона повертається до передньої частини будинку. Білл уже встиг перев’язати носовичком свою закривавлену руку; хусточка дедалі червонішала, за якусь мить з неї почне скрапувати на підлогу. Хлопці пішли до ванної, де Білл тримав руку під краном, поки кровотеча не припинилася. Очищені порізи були тоненькими, але глибокими. Від вигляду їхніх білих країв і червоного м’яса всередині у Річі замлоїло в животі. Він заклеював ранки пластиром якомога швидше.

— Б-б-болить, як т-т-ой чорт, — сказав Білл.

— Ну, а навіщо ти взагалі поліз туди рукою, ти, мокрощупе?

Білл серйозно подивився на колечка пластиру в себе на пальцях, а потім на Річі.

— Ц-це т-той к-клоун, — сказав він. — Ц-це т-той клоун п-п-прикидався Дж-джорджем.

— Правильно, — кивнув Річі. — І цей самий клоун, коли його бачив Бен, прикидався мумією. І цей самий клоун прикидався хворим безхатьком, якого бачив Едді.

— П-п-прокаженим.

— Правильно.

— А-а-але ч-чи воно насправді к-к-лоун?

— Воно монстр, — рішуче сказав Річі. — Якесь страховисько. Якесь роду страховисько прямо тут, у Деррі. І воно вбиває дітей.

6

Якось у суботу, невдовзі після пригоди з греблею і містером Неллом у Пустовищі та з фотографією, яка рухалася, Річі, Бен і Беверлі Марш особисто побачилися не з одним монстром, а з двома, ще й за це попередньо заплатили. Принаймні, заплатив Річі. Ці страховиська були лячними, проте справжньої небезпеки не становили; вони переслідували своїх жертв на екрані кінотеатру «Аладдін», тим часом як Річі, Бен і Бев дивилися на це з балкона.

Одним із тих монстрів був вовкулака, якого грав Майкл Лендон[368], і він був кльовим, бо навіть коли він перетворювався саме на вовкулаку, у нього все одно залишалося щось на кшталт зачіски «качача гузка». Іншим був оживлений автогонщик, якого грав Ґері Конвей[369]. Його повернув до життя нащадок Віктора Франкенштейна, котрий усі непотрібні йому частини згодовував алігаторам, яких тримав у підвалі. А ще в програмі: кіножурнал «МувіТон», де показували найновіші моди з Парижа і вибух найновішої ракети «Венгард»[370] на мисі Канаверал, два мультики «Ворнер бразерз», один мультик про Попая і один про Чіллі Віллі[371] (з невідомої причини Річі дико смішила шапочка Чіллі Віллі) та УРИВКИ З МАЙБУТНІХ ПОКАЗІВ. У майбутніх показах було обіцяно два фільми, які Річі одразу вніс до власного списку «мушу подивитися»: «Я вийшла заміж за монстра з дальнього космосу» та «Крапля»[372].

Бен під час сеансу сидів дуже тихо. Перед тим друзяку Скирта ледве не запопали Генрі, Ригайло й Віктор, а отже, Річі вважав, що саме через це той і був таким пригніченим. Утім, сам Бен зовсім забув про тих недоумків (вони сиділи внизу, перед екраном, тицяли одне в одного коробками з попкорном і галдикали). Причиною його мовчання була Беверлі. Її близькість була такою всеохопною, що він від цього почувався ледь не хворим. Його тіло раз у раз бралося сиротами, але варто було Беверлі бодай трохи посунутися на своєму сидінні, шкіра в нього гаряче спалахувала, як у тропічній лихоманці. Коли вона, тягнучись до попкорну, торкалася його руки своєю, його кидало в захоплений трепет. Пізніше він думав, що ті три години, які він просидів у темряві поряд з Беверлі, були найдовшими й водночас найкоротшими в його житті.

Річі, без поняття, що Бен перебуває в глибоких телячих муках любові, почувався чудово, як та цяцечка. За його реєстром, кращим за пару фільмів про Френсіса Говорючого Мула[373] може бути тільки пара фільмів жахів у кінотеатрі, де повно-дітей, що кричать і верещать у криваві моменти. Звичайно, він жодним чином не пов’язував те, що відбувається у двох малобюджетних картинах кінокомпанії «Америкен Інтернешенел пікчерз»[374], які вони тоді дивилися, з тим, що відбувалося в їхньому місті… не в той час, принаймні.

Побачивши в п’ятничному числі «Ньюз» рекламу подвійного суботнього «Шок-сеансу», він геть забув, як погано йому спалося минулої ночі та як він врешті-решт піднявся і ввімкнув світло у своїй стінній шафі, насправжки дитячий трюк, але він не міг і на крихту заснути, поки цього не зробив. Але вранці все знову здавалось нормальним… ну, майже. Він почав думати, що, можливо, у них із Біллом трапилась спільна галюцинація. Звісно, порізи у Білла на пальцях не були галюцинацією, але, може, він просто порізався об краї деяких аркушів в альбомі Джорджі. Доволі цупкий папір там. Цілком можливо. Крім того, нема такого закону, що змусив би його наступні десять років тільки й думати про це, авжеж? Нє-а! Отаким-от чином, після досвіду, який напевне змусив би будь-кого дорослого бігти шукати найближчого мозкоправа, Річі Тозіер прокинувся, добряче поснідав млинцями, побачив у газеті на шпальті «Розваги» оголошення про два фільми жахів, перевірив свої кошти, з’ясував, що їх трохи не вистачає («не існує» наразі було б точнішим визначенням), і почав чіплятися до батька, щоб той доручив йому якусь роботу.

Батько, котрий вийшов до сніданку вже одягненим у свій білий халат дантиста, поклав на стіл спортивний розділ газети й налив собі другу чашку кави. Батько був приємної зовнішності чоловіком з худорлявим обличчям. Він носив окуляри в сталевій оправі, мав невеличку лисину поза тіменем і мусив померти у 1973 від раку гортані. Він подивився оголошення, на яке показував Річі.

— Фільми жахів, — промовив Вентворт Тозіер.