Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Гаразд, — промовила вона. — Що трапилося. Ми телефонуємо копам чи просто посилаємо тебе пожити в Ріно,[402] скільки там потрібно?

— Я не можу тобі багато розповісти, — сказала Беверлі. — Це здаватиметься занадто божевільним. Але я сама винна, здебільшого…

Кей ляснула долонею по столу. Удар по полірованій стільниці з червоного дерева прозвучав, як постріл пістолета невеликого калібру. Бев здригнулась.

— Не кажи так, — щоки Кей яскраво горіли, карі очі блищали. — Скільки ми з тобою вже друзі? Дев’ять років? Десять? Якщо я знову хоч раз почую про твою вину, я виригаю. Ти мене чуєш? Я буквально нахер виригаю. Не було твоєї вини цього разу, чи попереднього разу, чи будь-якого разу. Чи ти не знаєш, що більшість твоїх друзів вважали, що він рано чи пізно забезпечить тобі гіпс або взагалі вб’є?

Беверлі дивилася на неї широко розчахнутими очима.

— І це була б твоя вина, принаймні почасти, за те, що залишалася там і дозволила цьому статися. Але тепер ти пішла. Подякуємо Богу за маленькі радощі. Але хіба це не ти сидиш тут — половина нігтів обідрані, ступня порізана до крові, сліди від ременя на плечах — і розказуєш про якусь власну вину.

— Ременем він мене не бив, — промовила Бев. Брехня вийшла автоматичною… як і той глибокий сором, від якого в неї жалюгідно спалахнули щоки.

— Якщо ти порвала з Томом, те саме ти мусиш зробити й з брехнею, — сказала спокійно Кей і так довго, з такою любов’ю подивилася на Бев, що та була змушена опустити очі. Вона відчула в горлі смак солоних сліз. — Кого ти думаєш обдурити? — спитала Кей, говорячи так само спокійно. Потягнувшись через стіл, вона забрала руки Бев у свої. — Темні окуляри, блузи з високими комірами й довгими рукавами… можливо, це могло обманути одного-двох покупців. Але друзів ти обманути не могла, Бев. Людей, які тебе люблять, ти обманути не могла.

І тоді Беверлі заплакала, плакала вона довго й важко, і Кей її обнімала, а пізніше, вже перед тим як піти до ліжка, вона розповіла Кей, що могла. Що один старий друг із Деррі, в штаті Мейн, де вона виросла, подзвонив і нагадав їй про обіцянку, яку вона колись давно дала. Зараз прийшов час виконати ту обіцянку, сказав він. Чи вона приїде? Вона відповіла, що приїде. Тоді й розпочалася ця сварка з Томом.

— Що то за обіцянка? — спитала Кей.

Беверлі повільно похитала головою:

— Я не можу тобі цього сказати, Кей. Як би мені того не хотілося.

Кей поміркувала над цим, а потім кивнула:

— Гаразд. Досить чесно. Що ти збираєшся робити з Томом, коли повернешся назад з Мейну?

І Бев, у якій дедалі дужчала впевненість, що з Мейну вона не повернеться, ніколи, сказала тільки:

— Я відразу приїду до тебе, і ми разом вирішуватимемо. Гаразд?

— Гаразд, дуже добре, — сказала Кей. — Це також обіцянка?

— Щойно лиш я повернуся, — неухильно підтвердила Бев. — Можеш на це покластися, — і вона міцно обняла Кей.

З грошима після реалізації чека Кей і в туфлях Кей на ногах вона сіла в автобус «Ґрейгаунд»[403] до Мілвокі, побоюючись, що Том міг поїхати до «О’Хари» шукати її. Кей, яка проводжала Бев до банку й до автостанції, намагалася її відмовити.

— В «О’Харі» аж кишить охоронцями, любонько, — казала вона. — Тобі не варто щодо нього непокоїтися. Якщо він з’явиться поруч, тобі достатньо лиш збіса закричати на все горло.